Теофан затворник. Проповідь на п'яту неділю Великого посту
01.04.2012, 02:35
Чому ж Господь відмовив у проханні святим апостолам Якову, Йоану та їхній матері? Вони ж просили благого — місця в Царстві Христа Спасителя: Скажи, щоб оці два сини мої сіли в Твоєму Царстві — один праворуч, другий ліворуч Тебе (Мт. 20, 21). Хіба за це не можна молитися? Адже й заповідь є: шукайте перше Царство Боже; й усіх нас свята Церква вчить молитися: не відійми від нас, Господи, Небесне Твоє Царство. Чому ж Господь їм відмовив? Вони ж опісля таки одержали Царство й прославилися? Річ у тім, що вони самі привласнювали собі Царство, й не просто Царство, а найпочесніше місце в ньому. Але не можна привласнювати не тільки певний ступінь слави в Царстві, а й саме Царство, бо цей дар залежить тільки від волі Небесного Отця, котрої нам не можна знати, навіть якщо точно виконаємо всі умови. Не моє це давати, — каже Господь, — лише — кому мій Отець приготував. Оце ж нам наука із сьогоднішнього Євангелія: не присвоювати собі Царства, а, всіма силами трудячись задля його одержання, саме одержання передати Божій волі, очікувати його, як милости нашого Небесного Отця; трудитися й очікувати, без домагань, кажучи собі: ми нікчемні слуги, хоч би і зробили все, що звелено.
Про це треба нагадувати, бо ми трохи потрудимося й починаємо вихвалятися, бундючитися та ставити себе поруч зі святими та великими, й хоча говоримо про себе смиренно, в серці ж відчуваємо инше, й тим себе занапащуємо через нерозум і необачність. Своє нам треба звершувати зі страхом і трепетом спа-сення, а не зухвало вимагати, щоб Бог подарував нам його. Втікайте ж від цієї згубної немочі, а те, на чому можна оперти таке право й таку певність, розумійте зовсім инакше — як смирення, а не самовивищення.
Що спонукало Заведеєвих синів і їхню матір звернутися до Господа з таким проханням? По-перше, те, що вони належали до вірних, котрим було даровано великі обітниці; по-друге, те, що доки Господь перебував на землі, вони багато Йому послужили, бо ж мати їхня служила Йому своїм майном разом з иншими; по-третє, те, що вони вже одержали від Господа ознаки особливої прихильности та близькости. Таке трапляється і з нами. Але це все спонукає нас не вимагати, а впокорюватися та більше прагнути здобути Царство.
І в нас дехто присвоює Царство тільки тому, що він — християнин, а до християн сказано: Хто вірує в Сина — живе життям вічним (Йо. З, 36). Так воно і є. Християнам належить Боже Царство. Його й улаштовано тільки для християн. Однак треба бути справжнім християнином, щоб взяти собі те, що обіцяно християнам. А чи кожен з нас істинний християнин, цього ми не можемо визначити самі. Це в майбутньому визначить сам Господь, коли скаже до одного: «Добрий слуго», — а до иншого: «Слуго лінивий і лукавий». Отож те, що ми — християни, спонукає нас не до вимог, а до смирення, страху та більшої ревности, щоб стати справжніми християнами. І в нас дехто присвоює Царство, бо чимось служить Господеві. Попостить, походить до церкви, помолиться вдома, подасть милостиню, влаштує притулок, ще щось зробить ради Господа — і вже вважає себе святим, і присвоює небесні обителі. Ці всі труди похвальні та необхідні в ділі спасения. Проте Господь не задовольняється тільки ними, а ще й каже: «Дай мені, сину, твоє серце». Окрім діл благочестя і трудів добродіяння, треба присвятити Господеві ще всі почуття серця. А чи присвячені вони чи ні, про це може точно знати тільки всевидюче Боже око, а від нас це закриває наше самолюбство. Отож наш труд має навчити нас не зухвало присвоювати гідність близьких до Бога, а спонукати до страху або обережної думки: чи тією дорогою ми йдемо, чи не даремно трудимося? Щоб від них підійматися до ревности — пильно наглядати за порухами серця і намагатися виправляти їх та спрямовувати до Господа, щоб не любити нічого, крім Нього, і якщо схиляємося до чогось, то схиляймося до цього тільки задля Господа. І в нас дехто присвоює Царство, бо инколи зазнає особливого Божого благовоління або Божої близькости, яким є особливе заглиблення в молитву, особливе просвітлення думок, теплота серця, відчуття духовної сили, зовнішня Божа опіка в житті. Все це буває і, справді, є ознакою особливого Божого благовоління й милости; але це не повинно дати нам привід думати: ось ми вже осягнули, а щораз більше розпалитися ревністю, як апостол, котрий, навіть одержавши дар, казав: Змагаю далі, чи не здобуду (Фил. З, 12), тобто, прагну все сильніше й сильніше — чи не досягну? Коли батько гладить дитину по голові або дає їй цукерки за те, що вона починає розрізняти літери, то чи це означає, що батько вважає дитину досконалою? І чи добре зробила б дитина, якби, уявивши, що вже вміє до ладу читати, перестала б вчити абетку? Так само і з нами. Знаки особливого Божого благовоління подаються не на те, щоб засвідчити цілковиту досконалість того, хто їх одержує, а на те, щоб спонукати його ще більше клопотатися початим, з певністю, що недаремно біжить. Але чи добереться до кінця, чи щось одержить, — це воля Домовладики всіх.
Отож, нема причин на те, щоб присвоювати Царство. А що ж робити, — спитають деякі. Так може охолонути всяке .бажання. Задля чого ж трудитися? Трудись, очікуючи, що одержиш, не присвоюй прав. Правильна та дорога, по котрій ідемо, й провадить вона просто до Небесного Царства. Поклопочися про те, щоб вірно пройти цією дорогою, не збочуючи, й, безсумнівно, дійдеш до воріт Царства, проте не присвоюй його заздалегідь. Ось погляньте, як чинили святі Божі: один святий прославився великими чеснотами, але, помираючи, плакав. Братія питала в нього: «Невже й ти боїшся, отче?». А він відповідав: «Все своє життя я намагався йти істинним шляхом, але не знаю, що призначив мені милостивий Владика». Иншого святого сатана будь-що намагався спокусити, аби той присвоював спасения. Коли подвижник помирав, сатана казав йому: «Ти мене переміг» (а це те саме, що спастися й увійти в Царство Боже). Святий відповідав: «Ти брехун, ти брешеш, що я переміг тебе. Ще не пора так говорити». Коли святий проходив через митарства, сатана знову казав йому: «Ти мене переміг». «Відступися, лукава облудо, — відповідав святий. — Ще не пора так говорити». Коли святий увіходив у ворота Царства, сатана здалеку кричав: «Ти мене переміг!». Святий відповідав: «Тепер вірю, що ти переможений. Однак це не я переміг тебе, а Господь мій Ісус Христос переміг тебе в мені недостойному».
Ось як треба уникати присвоювати Царство, трудячись, щоб його одержати. Але зовсім не для того, щоб розхолоджуватися або не сподіватися, що одержиш його, а для того, щоб, зі страхом і трепетом здобуваючи своє спасения, щораз більше палати ревністю, аби його одержати. Трудися, не шкодуючи сили й життя: але й не милуйся тим, що вже зроблено, й не мрій про те, що треба одержати за зроблене, а зверни увагу на те, що тобі ще варто зробити, й бійся проґавити щось із того, що ти повинен зробити. Трудись і, не сумніваючись, очікуй, нічого не присвоюючи.
А впадати у відчай не годиться. Погляньте на Марію Єгипетську: їй присвячено сьогоднішню неділю. Коли вона навернулася від гріховного життя до Господа, за які тільки труди не взялася. Проте до самої смерти говорила: грішниця я негідна, недостойна жодних Божих милостей. І це навіть тоді, коли, будучи прозорливою, вгадала ім'я Зосими. А инакше й не можна. Хто істинно трудиться, той ясно бачить, що без Божої допомоги нічого не вдієш. Якщо ця наука повторюватиметься ціле життя, то в серці запанує переконання, що від нас походить саме зло, а все добро — від Господа. А тепер що нам залишається? Лишається одне — волати: «Боже, милостивий будь до нас грішних». Але без тіні розпачу чи навіть зневіри. Господь, коли запропонував синам Заведеєвим умову: чи можете пити чашу, — й вони пообіцяли: можемо, — тобто прийняли умову, не сказав їм: не одержите, — сказав лише, що не моє це давати, лише кому Мій Отець приготував. Тобто пийте чашу, зносьте всі труднощі, що трапляться, коли йтимете за мною, а щоб одержати за це Царство та ступінь слави в Царстві — віддайте на волю Мого Небесного Отця. А це те саме, що — трудись, очікуючи, не присвоюючи. Отак і ви, браття, біжіть, щоб осягнути! Амінь.
