Результати євангелізації проявляються не відразу - це великий, серйозний і довгий процес», −
«Результати євангелізації проявляються не відразу - це великий, серйозний і довгий процес», − виконавчий секретар Комісії УГКЦ з питань євангелізації о. Ігор Головчак
«Євангелізація – перманентний стан Церкви, яка народилася з неї, нею оновлюється та в ній зростає, здійснюючи об‘єктивну мету свого буття», – йдеться в проекті Концепції євангелізації УГКЦ. «Історія нашої Церкви досить трагічна. Ми повинні прикласти максимум зусиль, щоб збагнути питання власної ідентичності: хто ми, звідки йдемо, куди прямуємо та яке головне наше завдання. Таким чином відкрити свій потенціал і покликання у перспективі Божого плану спасіння всього людства», − переконаний Голова Патріаршої комісії з питань євангелізації Владика Тарас (Сеньків). Про заснування та діяльність Комісії УГКЦ з питань євангелізації розповідає виконавчий секретар о. Ігор Головчак.
Коли і як була започаткована структура, яка займається питаннями євангелізації?
Першопричиною виникнення Комісії стала велика потреба сучасного суспільства у нових євангелізаційних підходах. Утворена 2005 року і задумана, як міжєпархіальна ланка, що діяла виключно на теренах України, вже у 2008-му році Комісія набула статусу патріаршої і тепер своєю діяльністю охоплює всю Українську Греко-Католицьку Церкву у світі.
Чи велика різниця між комісіями з питань євангелізації та катехизації?
Фактично усі організації, пов’язані з Церквою, мають завдання нести Благу Вість – саме так перекладається з грецької слово «євангелізація». Однак з досвіду бачимо, що катехитична діяльність, зрештою, навіть пасторальна праця будь-якого священика, часто зводиться до певного роду формальності. Так катехизація передбачає викладача, який працює в недільній школі або веде предмет християнської етики відповідно до розпрацьованого педагогічного плану. Натомість євангелізація має на меті наповнити всі сфери церковного життя живим спілкуванням з Богом, реальною зустріччю з Ним. Ми намагаємося зробити так, щоб це не був лише освітній матеріал, як на лекції історії чи математики – сухий виклад фактів. Адже знати, що Бог існує, ще не означає вірити в Нього. Вірити – почати довіряти. А довіряти можна тільки тій особі, з якою добре знаємося.
То ваша Комісія універсальна?
За великим рахунком − так, адже євангелізація це вся діяльність Церкви. Христос заповів своїм учням йти і проголошувати Його вчення. Згодом почали утворюватися різні схеми цього проголошення: катехизація, Літургія, свідчення. Якщо забрати звідси євангелізаційний елемент, воно перетвориться на абстрактну теорію або щось дуже традиційне і обов’язкове - виконав свою повинність і слава Богу! Натомість потрібно діяти глибше. І у цьому головне завдання патріаршої Комісії - генератора ідей наповнення усіх церковних ділянок євангелізаційним духом.
Чому вирішили працювати саме в цій Комісії?
Ще в семінарії я спеціалізувався на Святому Письмі, зокрема ретельно вивчав Старий Завіт, в якому багато говориться про очікування обіцяної Богом Доброї Новини. Але старозавітні люди сподівалися чогось іншого – радше політичного визволення та покращення матеріального життя ізраїльського народу… Це так схоже на наше сьогодення. Я зрозумів, що сучасники, існуючи в реальності Нового Завіту, досі перебувають в Завіті Старому: живуть за тими правилами й законами, продовжують чекати Благовіщення. Особливо це відчувається в Україні, де люди досі застрашені комуністичним режимом, який зрештою починався за всіма правилами християнства – не вбий, не вкради тощо. Ідеологія схожа, однак окрім виконання букви закону за цим нічого не стояло. А лише Бог може наповнити закон справжньою суттю – буква вбиває, дух оживляє. Тож я вирішив «оживляти» - прилучатися до справи проголошення Євангелія. Зрештою, я священик, тому це моє пряме безпосереднє завдання.
У світі існують різні види євангелізації. Чи є якась особливість суто української школи?
Українці часто люблять запозичувати чужі традиції. Скажімо, існує метод євангелізації, запозичений з Мексики. Його засновник – Прадо Флорес. Школу Флореса нині в Україні впроваджує о. Теодор Пелявський (ЧСВВ) та згромадження Апостола Андрія Первозванного. Однак, цей метод не достатньо інкультурований до української ментальності.
Інша школа - так звана Красилівська (заснована отцями-капуцинами, РКЦ). Для неї притаманна харизматична обнова у Святому Дусі. Харизмати – особи, які намагаються якомога інтенсивніше відкриватися на діяння Святого Духа. Іноді вони впадають в екстаз, говорять мовами. І тут існує велика небезпека: надмірна концентрація на емоціях, магічний підхід до молитви, який передбачає спектакулярність. Харизмати отримують від цього певне задоволення на психологічному рівні. Однак відомо, що чуттєвість часто оманлива, тому з цим потрібно бути дуже обережним. Адже глибина духовного життя, поступ у святості не вимірюються кількістю надзвичайних дарів. Духовне дозрівання святості триває усе життя і вимагає невпинної роботи, зусиль, очищення серця.
Ще одна небезпека харизматичного руху в тому, що людина завжди хоче швидко й без зусиль осягнути Бога. Втім, святі отці наголошують на постійній великій праці над собою - святість не приходить легко. Це тривалий процес. Зрештою, у Святому Письмі чимало прикладів, коли люди навертаються одноразово – впав з коня і вже. Однак навіть це не є назавжди. Бо зустріч з Богом передбачає постійне Його пізнання.
Хочу нагадати, що харизматичні рухи розпочалися і діють в Європі досить давно та інтенсивно. Тоді чому ж папа Венедикт XVI саме Старий Континент називає сьогодні місійною територією? Якщо б ті школи були ефективні, то ми би спостерігали великий прогрес європейського духовного життя. Натомість бачимо занепад. Тоді навіщо нам це запозичувати? Ми вирішили утворити свою євангелізаційну школу, яка би могла реагувати на наші сьогоденні потреби: лікувати недуги присутні у нашому народі. Особливість української школи євангелізації – вона ґрунтується на основі східної традиції. До того ж наші Богослужіння по своїй суті є харизматичними, тому що там відбувається невпинне призивання Святого Духа.
Чи можна інші школи вважати конкуруючими?
У євангелізації немає і не може бути конкуренції. З усіма школами ми співпрацюємо. УГКЦ – Церква, яка переживає і поєднує у собі східний та західний способи богословствування. І не знаходить там жодних протиріч.
Як складається подальша доля проекту Концепції євангелізації УГКЦ?
Це погляд нашої Церкви на справу євангелізації. Він репрезентує суто греко-католицький підхід й не надто відрізняється від документів РКЦ чи поглядів УПЦ, враховуючи як одні, так і другі напрацювання. Акумулює методи, здатні промовляти до сучасної людини. Тому ми не заперечуємо харизматичного руху, не забороняємо його, лише остерігаємо від крайнощів і небезпек. Зараз проект Концепції євангелізації УГКЦ ще проходить етап удосконалення. Кожен з єпископів може додати до нього свої зауваження, пропозиції. На основі цього документу Патріарша комісія готує так звану стратегію євангелізації – шлях, яким будемо йти.
Скільки ще триватиме робота над документом?
Кожна праця – творчий і довгий процес. Сказати, що воно буде зроблено у певний час важко, адже цим процесом керує Святий Дух. Щоб написати добру, ґрунтовну працю, спішити не доводиться.
Минулорічний Синод Української Греко-Католицької Церкви був присвячений двом темам – міграції та євангелізації. Що дала увага такого поважного зібрання до вашої справи?
Євангелізація - дуже важлива тема. В Римо-Католицькій Церкві існує комісія з євангелізації народів, навіть утворена спеціальна рада з питань євангелізації, оскільки велика потреба сьогодення - вміти подати Добру Новину у зрозумілий людині спосіб. Біблія писалася дуже давно. І закінчилося формуватись Святе Письмо у IV столітті після Різдва Христового. А нині маємо ХХІ століття. Це дуже великий термін. І читати книгу, написану в контексті тих подій і того розуміння культурного середовища, для сучасної особи досить складно. Потрібен коментар. Важливо спершу самому, через навчання, молитву і пережиття Біблії, усвідомити слова і події тих часів, щоб подати людям у нормальний, дохідливий спосіб. Бо, наприклад, традиціоналізм, який існує в Галичині, й те відірвання від релігійного життя, яким грішать на сході України, чи формалізм, притаманний українцям на поселеннях дуже заважають правильно сприйняти і прийняти Бога. Навіть молитва Отче наш потребує додаткового пояснення. Бо завчена напам‘ять ще не є збагненна. Справа євангелізації – додати до формалізму живого Духа, додати життя.
Голова патріаршої Комісії Владика Тарас (Сеньків) виділив дві провідні ідеї євангелізації: теологічну (відтворення діяння Святої Трійці) та слов’янське християнство як ідентичність УГКЦ. Що можете сказати про таку «спеціалізацію»?
Перше питання дуже важливе і вимагає глибшого пояснення. Якщо коротко, то суть його в тому, що сучасна особа у своєму духовному поступуванні повинна відтворювати діяння Пресвятої Трійці: свобода, як образ Бога-Отця; покора – приклад Бога-Сина; любов, що виражається у Святому Дусі. Проголошувати Добру Новину – завдання кожного християнина. Це не конче виголошувати проповіді, головне - жити християнським життям. Дозволити Богові діяти через себе для інших. Щоб зрозуміти покликання саме нашої Церкви, треба спершу вияснити – хто ми є? Збагнути свої таланти, пізнати власне середовище, в якому живемо і працюємо. Водночас із загальним завданням проголошення Євангелія, існує потреба створити особистий спосіб його проповідування. Ми - передовсім слов‘яни, а тому варто згадати той час, коли тут працювали святі Кирило й Методій – учителі слов‘янські, які донесли слово Святого Письма мовою, зрозумілою автохтонам. Це те саме, що ми робимо сьогодні – говоримо сучасникам про Христа доступною їм мовою. Місія солунських братів важлива тим, що вони в грецько-римському світі створили християнство зовсім нового типу, використавши слов‘янську мову. А мова несе у собі культурні особливості. Це так зване поняття інкультурації - Слово Боже, яке бере на себе зовсім інший «одяг». Таким чином виникло абсолютно нове переживання Бога, тому що слов’яни мали свою культуру, ментальність і підійшли до євангелізації зі своїми мірками. Звісно, беручи за основу традицію Церкви, праці Святих Отців, але все це надбання вони адаптували, створивши своє власне благочестя. З історії ми цілком реально бачимо, що УГКЦ – прямий нащадок тої слов‘янської, Київської церкви, яка у той час втілювала вселенськість у помісності. Притаманні нашому народові культурні особливості: коляда, вертеп, гаївки і т.д. перейшли з поганської культури, але стали християнізованими і унікальними способами євангелізації. Бо що таке вертеп і коляда? Це йти з хати до хати, щоб голосити Добру Новину. Тож цей метод не є для нас новим. Тому ми маємо що запропонувати світові. Висновок – наша Церква, разом зі своїми традиціями є до чогось покликана, богоугодна. Оскільки утворена між двома світами – східним і західним – вона є особливою і може дати людству щось дуже важливе.
Практична євангелізація передбачає поїздки в різні регіони України – що дає такий спосіб несення Доброї Новини і як сприймають вашу місію?
Перша школа євангелізації розпочала свою діяльність 2008 року в Трускавці. Ми старалися підібрати таке місце, в яке приїжджають люди з різних куточків України, щоб мати змогу з ними поспілкуватися. Застосовуємо так звану вуличну євангелізацію. Може це до певної міри скидається на методи Свідків Єгови, але знову ж таки нагадую - українці мають у своїй традиції коляду. До речі, там учасники за це гроші отримують, а у нас все безкоштовно (сміється). Спосіб євангелізації Свідків Єгови має одну суттєву різницю від нашого - вони стараються людину у чомусь переконати, навіть, можна сказати, завербувати до своєї спільноти. Натомість наша головна мета зовсім не зводиться до збільшення кількості греко-католиків. Під час вуличної євангелізації ми намагаємося допомогти людині бодай на якусь мить задуматися про Бога, показати їй, що Він є і чекає саме на неї, хоче з нею спілкуватися і жити.
Як це відбувається?
Упродовж 2009-2010 рр. члени нашої школи мали п’ять виїздів. В Луцькому екзархаті відвідали шість міст. Двічі були в Київській архиєпархії. Долучилися до прощі Київ-Вишгород. Старалися за допомогою вуличної євангелізації заохотити людей взяти участь у цій паломницькій ході.
Загалом наші євангелізаційні виїзди переважно приурочені якимсь подіям – День Незалежності, духовні концерти, різдвяні дійства, прощі тощо. Під час такої програми євангелізації ходимо вулицями міста і запрошуємо мешканців долучитися до якоїсь з акцій. Так на честь Дня Незалежності готували Молитву за Україну, просили перехожих просто помолитися за наш народ. Людина мусить збагнути, що Бог є паном історії. І в наших силах випросити у Бога кращої долі. Тоді Творець світу «ставить свій палець», втручається в історію. До речі, акція Молитва за Україну багатьох спантеличувала – як це, молитися за державу? Переважно люди просять за власне здоров’я, добробут, за те, що конкретно потрібно. Звідси народжується егоїзм, потреба дбати і просити тільки про себе і свій комфорт. А тут раптом пропонують подумати про інших, та ще й в масштабах цілого народу. Тож ситуації траплялися різні. Але ворожості не пригадую, радше здивування.
У часі минулорічного Різдва були в Одесько-Кримському екзархаті, їздили туди з колядою. Відвідували військові частини, парафії, мали виступ на площі біля міської ради Одеси. Останній виїзд був у Донецьк. Там ми запропонували мешканцям міста концерт духовної пісні. Запросили священика Вітольда Левицького, представника Івано-Франківської єпархії. Він втратив зір, але не впав у відчай, а зрозумів, що його євангелізаційне завдання – дарувати людям Добру Новину через пісню. Дуже глибокі тексти його пісень, а також псальми, поставлені на музику дарують духовну радість і змушують задуматися над важливими темами: вбивство ненароджених дітей – здійснення абортів; знищення церков, як наслідок тоталітарної ідеології – історичний аспект, важливий для сходу України, щоб таким чином подати істину про комуністичний режим, який чинив багато зла, маніпулював людьми, обманював, забороняв Бога. Водночас програма концерту передбачає євангельські проповіді. З цим концертом відвідали Донецький університет, виступали перед студентами, викладачами, професорами, яких зібралося кількасот осіб. Вони дякували, казали, що сьогодні людям дуже потрібне щось таке, як духовна музика і пісня, наче ковток свіжого повітря. Також в Донецьку ми відвідали військову частину, дитячий інтернат. Виступали не лише в приміщеннях, але й на відкритих майданах, що також мало свій вплив, тому що багато перехожих реагувало, підходило, слухало і цікавилося. Конфліктів жодних не виникало. Навпаки, в інтернаті для дітей-сиріт вихователі просто були заворожені нашими відвідинами, навіть хотіли написати подячну грамоту (сміється).
Вулична євангелізація – колосальна праця. Однак, з чотирьох минулорічних акцій, тепер матимемо лише одну, скоротили через брак фінансування. Запрошень вистачає. Взагалі євангелізація - дуже великий, серйозний і довгий процес. Сподіватися на швидкий результат нема сенсу – потрібно робити свою справу і дати діяти Богові. Місіонером може бути кожен, хто на своєму місці і у своєму житті ділиться вірою. Також дуже важливо, щоб хтось молився за успіх справи євангелізації. Бо якщо вона не підкріплена молитвою, то будь-які зусилля людей, які проповідують, несуть Слово Боже, не матиме добрих наслідків. Тільки Бог сіє справжнє зерно в людські душі. Але бути Його співробітником – цікаво, відповідально й радісно.
