Слава Ісусу Христу!

У п'яту суботу Великого посту наша Східна Церква має особливе богослужіння на честь Пречистої Діви Марії, що має назву Акафістова субота. На утрені цієї суботи береться акафіст Благовіщення Пресвятої Богородиці. Цю відправу можна назвати символом і вершиною великого почитання Божої матері у нашій Церкві.

Вшанування цієї суботи встановлено, щоб подякувати Пресвятій Богородиці за потрійну охорону столиці Візантії — Константинополя від нападу ворогів.

Перший раз це було за цісаря Іраклія 626 року. Тоді зі сходу наступали перси, а з заходу — скити. Місто було у великій небезпеці. Патріярх Константинополя взяв ікону Пречистої Діви Марії, звану Одигитрія, її ризу та в процесії з вірними обходив місто, йдучи біля храму Пресвятої Богородиці на передмістя Влахерни. Він замочив у морі ризу Божої Матері і відразу постала буря, яка затопила ворожі кораблі. Місто було врятоване. Народ побачив у цьому чудо Божої Матері, зібрався до її храму на Влахерні й цілу ніч провів у молитві, співаючи похвальну пісню-акафіст у честь Пресвятої Богородиці. Другий чудесний захист Царгороду був тридцять років пізніше за цісаря Костянтина II Погоната (641-668), коли на столицю наступали магометани. А третій — за цісаря Льва Ісаврія (716-750), коли магометани знову оточили столицю великою кількістю кораблів.

Вдячні люди після першого захисту столиці цілу ніч співали у церкві благодарну пісню до Божої Матері стоячи, тому вона має назву акафіст. Це грецьке слово означає богослужбу, під час якої не можна сидіти, а треба стояти.

Акафіст Пречистій Діві Марії відзначається надзвичайною глибиною думки та високими поетичними зворотами. Його можна назвати архитвором церковної поезії Східної Церкви. Великий знавець Східної Церкви, князь Максиміліян Саксонський каже: "Акафістовий гимн належить до найславніших поезій цілого грецького світу".

Акафіст Благовіщенню Пресвятій Богородиці і своїм співом, і своїм глибоким змістом є дуже могутнім засобом почитання Богоматері, бо він подає нам усе Богородичне богослов'я Східної Церкви. Тут оспівані всі головні догми відносно Пречистої Діви Марії, а насамперед — її богоматеринство, тут славиться її непорочність і вічне дівицтво, у цих рядках постійна віра Церкви в покров Марії і заступництво в небі. Розважання про світлі привілеї, ласки і роль Божої Матері в нашому спасінні природньо народжує в нашому серці велику віру в її заступництво й опіку та надію на спасення через неї.

У Великий піст свята Церква старається утверджувати у нас любов до Божої матері та вірі в Ісуса Христа – Сина Божого. Пояснює нам науку Христа, закликаючи до покаяння та вказуючи на те, що без покаяння неможливо увійти до Царства Божого. Ми всі - грішні і потребуємо покаяння.

«Не знаєте, чого просите» (Мр. 10, 38). Такими словами відповів Господь наш Ісус Христос на прохання Своїх учнів — Якова та Івана. Описується ця подія у Євангелії п’ятої неділі великого Посту, що слідує після Акафістової суботи.  Подія з життя Спасителя, яка сталася незадовго до Його хресних страждань.

Наближалась остання юдейська пасха в земному житті Спасителя. Ісус Христос із Своїми учнями йшов у Єрусалим на святкові дні, але серце Його замість радості було повне великого смутку. Як всезнаючий Бог, Ісус знав, що невдячні й грішні люди за Його велику любов відплатять чорною зрадою та жахливою жорстокістю. Він уже передчував безмірні страждання на хресті, і душа Його по-людськи жахалась неминучості цих страждань.

Христос Спаситель не раз говорив учням, що його чекають страждання і страшна смерть в Єрусалимі. І ось тепер, коли дні земного життя  Спасителя наближались до кінця, Він ще раз із смутком в душі сказав апостолам: «От ми йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам і книжникам, і засудять Його на смерть, віддадуть Його поганам, і знущатимуться з Нього, і битимуть Його, і вб'ють його...» (Мр. 10, 33—34). Апостоли жахались від Його слів, але точно не уявляли собі їх справжнього змісту. Вони гадали, що в них міститься якась притча про переміну в житті їхнього Учителя, а вона зачепить і їх самих. Адже юдеї того часу і апостоли мріяли про земного Месію-царя, володаря над народами й князями. В тому що Ісус Христос — істинний Месія, апостоли ніякого сумніву не мали.

Вони багато разів наочно бачили величні й славні діла свого Учителя. Були свідками могутньої влади Ісуса Христа над силами природи. Одним Своїм владним словом Господь Ісус Христос втихомирив розбурхану бурю на Галилейському озері і ходив по воді, як по суші. Одним Своїм всесильним словом або легким дотиком оздоровлював явно безнадійних хворих, і повертав до життя померлих. Тому вони сподівались, що коли юдеї навіть і схоплять в Єрусалимі їхнього Учителя, то Він легко зможе подолати всіх земних ворогів та переможно утвердити Своє земне месіанське царство. Вони сподівалися, що їм дістануться від Учителя найвищі та найпочесніші посади в управлінні народом.

Сумно й боляче було Христу Спасителю не тільки від наближення страждань, які чекали Його в Єрусалимі, але ще більшого жалю завдало нерозуміння спасенного земного шляху Його апостолами, учениками і друзями. Але Господь терпеливо чекав, що після Його смерті й воскресіння вони з жалем згадають про свої помилки і будуть до самої смерті віддані проповіді Євангелія.

І ось, у такі тяжкі хвилини для Христа до Нього підійшло двоє улюблених учнів — Яків та Іван, і почали просити щоб дав їм сісти праворуч і ліворуч від Нього в Його царстві, гадаючи що Він стане царем в Єрусалимі. Інші апостоли, почувши про це обурились, бо й самі бажали бути першими в царстві Месії.

Христос Спаситель терпеливо пояснює апостолам, що в царстві Месії, царстві не земному, а духовному мають бути цілком інші відносини між людьми. Він каже їм: «поміж вас хай так буде: хто у вас хоче бути старшим, нехай буде вам слугою» (Мр. 10, 42—43). Так сказав Господь, припиняючи даремні суперечки апостолів.

А звертаючись до апостолів Якова та Івана, Він з легким докором промовив: «Не знаєте, чого просите» (Мр. 10, 38). Вже потім жахнулись апостоли Яків та Іван, коли побачили Голгофту, і праву та ліву сторони від розп'ятого Христа, на які вони розраховували. Тоді апостоли наочно переконалися, що вони дійсно не знали, чого просили в Христа.

Браття і сестри! Чи не траплялось і з нами в житті щось подібного як з апостолом Яковом та Іваном? Чи не разом з ними і ми часто просимо в Господа Бога не того, що дійсно потрібне й корисне для нас а того, що ми самі вважаємо необхідним для себе в житті.

Про що Сам Христос Спаситель навчав людей просити Бога в молитвах? «Шукайте перше Царства Божого і правди Його» (Мф. 6, 33) заповідав Він Своїм послідовникам. Ще Він заповідав просити необхідного в житті: «Отче наш, ...хліб наш насущний дай нам сьогодні» (Мф. 6, 11), прощення вільних і невільних гріхів — «І прости провини наші», та любові ближнього: «як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6, 12).

Тож запитаймо себе чи часом немає у нашому серці ненависті до ближнього? Може ми молимося за них, а може бажаємо комусь нещастя або радіємо з цього, коли почуємо, що неприхильна нам людина має великі проблеми із здоров’ям і тішимося з того, що сталося в їх родині. Хіба не слід нам у такому випадку з розсудливим розбійником гірко признатися собі й зітхнути перед Богом та сказати: засуджені по правді, бо заслужене за вчинки наші приймаємо (Лк. 23, 41).

Хай цей святий час стане нам нагодою щиро переглянути своє сумління. Приймімо до серця глибоку правду сказану про Господа в книзі Товит: „Коли навернетесь до Нього усім серцем вашим і всією вашою душею, щоб перед Ним чинити правду, тоді і Він обернеться до вас та не ховатиме від вас обличчя Свого”. Хай Пресвята Богородиця, наша Небесна Мати, допоможе нам збагнути важливість покори та любові до наших ближніх та Христа Ісуса. Амінь.

О.-декан Михаїл Бігун    1.04.2012р.Б.