Мій досвід боротьби з депресією.
Депресія… Я усвідомлював, що в теперішньому світі вона вражає багатьох. Але коли депресія увійшла в моє життя, я ніяк не міг знайти відповідь на питання: чому? Знав, що причини депресії можуть бути різними: життєві труднощі, професійні невдачі, самотність, психологічна нестійкість, звернення до окультних практик, гріховне життя… Але ж я студіював філософію та богослов`я, вивчав Біблію, брав активну участь у парохіяльному житті, майже щоденно ходив до церкви, багато молився… Я був віруючим, активним християнином. Як Бог міг допустити в моєму житті депресію?
Я старався якось дати собі раду. Брав участь у ре колекціях, багато молився. «Прошу Тебе, Боже, вилікуй мене якнайшвидше, бо я потрібний Тобі, маю так багато зробити….», - благав у своїх молитвах.
Реколекції дали мені короткочасне полегшення. Сподіваючись на чудо, я йшов до Люрду , Меджугор`я, Ліве, багатьох інших відпустових місць. І от мій духівник послав мене у Францію до спільноти «Ковчег», яку заснував Жан Ваньє. Це інтернаціональна спільнота для людей з особливими потребами і тих, хто ними опікується. Це святе місце, яке приваблює багатьох молодих людей і де багато моляться. Я знав, що коли маєш депресію, треба шукати святе місце, де багато моляться, де добра атмосфера…
Живучи у спільноті «Ковчег», я не звільнився від депресії, але навчився, як маю жити з нею.
Найперше, що я усвідомив: насамперед треба прислухатися до свого серця. Колись, працюючи в університеті, я вважав розум важливішим, ніж серце. Моє життя було позбавлене любові. А коли нема любові, зазвичай з`являється або агресія або депресія. Також я зрозумів, що маю прийняти свою убогість, біль, недосконалість. Колись я гадав, що мені, як доброму християнинові, треба бути досконалим. Я думав, що тільки так можу отримати любов Бога, тільки тоді, коли буду правильним, досконалим, Бог мене любитиме. І така настанова – одна з причин моєї депресії. Важливо усвідомити, що Бог любить кожного з нас не тому, що ми досконалі, а тому, що Бог є любов`ю. Я не достойний Його любові, але Любов – величний дар Бога.
Якось я розгнівався на одного з неповносправних. Тоді він підбіг і поцілував мене. У момент, коли я був дуже поганий, він показав, що мене любить. Це щось від Бога. Такий є Бог. Коли я поганий, сердитий, він мене обніме і поцілує. Я навчився від цих неповносправних ритму серця. Під час навчання я постійно був зайнятий, ніколи не мав часу, завжди поспішав… Я навчився від хворих, що маю зупинитися, що не можу завжди бути зайнятий. Коли ти у поспіху, в повсякчасній метушні, то надаєш любові ніякого значення. Як Бог може увійти в моє життя, як можу відчути Його любов, якщо я завжди зайнятий і ніколи не маю для Нього часу?
«Ковчег» був для мене великою школою. Як і для інших, що приїхали сюди. Пригадую дівчину, яка дуже бажала допомоги хворим. Вона була сповнена християнських ідеалів, але вже через тиждень сповнилася ненавистю до цих неповносправних. Дівчина була шокована, приголомшена цими своїми думками, боялася й соромилася їх. Пішла до лікаря, а він дуже добре знав «Ковчег».
І він сказав: «Не хвилюйся, бо це нормально. Усі люди приїжджали працювати, це пережили. Це найбільша ласка Божа, що Він тобі дає. Тепер пропали всі ілюзії, які ти про себе мала, тепер ти знаєш, що маєш всередині. Ти думала про себе, що дуже добра, а насправді в тобі багато зла. Саме тому Христос помер на хресті. Тепер ти зрозуміла, чому потребуєш Спасителя. Це не ти рятуєш світ, але Ісус.»
Я це також зрозумів і мав позбутись ілюзій про себе. Гадав, що я – досить добра людина, багато всього роблю для спільноти, але Ісус показав, що маю багато що відновити в собі. У «Ковчезі» був священник домініканець, отець Томас, який вже довго працював з хворими. Отець Томас сказав: «Коли людина відчуває, що їй погано, нестерпно, вона найчастіше намагається аналізувати, шукати причини, пояснювати : «чому? Навіщо? За що?» Тоді хмари над нею згущуються дедалі більше і вона втрачає силу. Треба стати на коліна, стати маленьким, бо в нас є бажання бути великими, сильними, протистояти всьому цьому. Але ти стань маленьким і віддайся в руки Божі, бо тільки тоді розвидниться, тільки тоді мине цей «ураган».
Отець порадив молитися в такі хвилини не довгими. А короткими і сильними молитвами.
Молитва повинна йти із нутра, із серця. Ти мусиш вживати свою найсильнішу молитву, яку знаєш. Мусиш промовляти її сильним голосом. Мусиш кликати ім`я «Ісусе!». І коли мені було так погано, що відчував себе, як у пустелі, тоді я вклякав на коліна і кликав Ісуса. Я повторював свою молитву серця багато разів. Можна також закликати: «Маріє, молися за нас!». Після цих молитов приходить глибокий спокій. Це не психологічний спокій, це мир Божий у нас. Навіть якщо я продовжував перебувати у депресії, це все було вже лише на психологічному, а не на духовному рівні, тому що всередині я мав великий мир. І навіть у своїй депресії я міг дарувати іншим спокій.
Згодом я покинув «Ковчег», навчившись, як жити у депресії і як берегти у собі спокій, не зважаючи ні на що. Після цього пішов до одного монастиря на ре колекції, де зустрів отця єзуїта. Я розповів йому, що вимушений був звертатися до психіатрів: «мусиш бути дуже обережним з психіатрами, - сказав мені отець – Вони можуть тобі помогти, але можуть зробити ще гірше, бо часто не мають християнської віри. Без неї вони безсилі.» Під час ре колекцій, які продовжувалися декілька днів, священник сказав: - «Тепер ти проведеш один день у мовчанні. Будеш тільки дякувати Богові Отцю за все – від дитинства до цього дня, бо ми маємо добру пам'ять на погані діла». Так я цілий день дякував Богові Отцю за все своє життя з того часу , як я почав існувати у лоні матері. Я дякував за маму, тата, братів, сестер, за ціле життя, за все, що міг згадати. Проживши цілий день у подяці та у мовчанні, я справді став почуватися ліпше.
На другий день отець сказав: «Тепер ти будеш проходити через ціле життя і прощатимеш всім людям, хто тебе образив: родичам, учителям, священникам і всім іншим». У моєму житті була людина, яка зробила мені велику кривду, і було дуже важко їй простити. Я не знав, що коли не прощаєш, то залишаєшся ніби зв’язаний з цією людиною. Поки ми не прощаємо, ми зв’язані, ми не вільні. Мені було дуже важко досягти цього прощення, але Бог дарував особливу ласку, і я сказав: «Во ім`я Ісуса Христа я прощаю тій людині». І тоді я відчув, що мені набагато краще, бо прощення – це звільнення. Прощення – це перші ліки, щоб вийти з депресії.
Тоді наступив третій день. Священник сказав: «Так, тобі стає краще, але тепер ти будеш прощати не тільки образи і кривди інших, але також і їхні наслідки. Наприклад, хтось у тебе кинув камінь, ти прощаєш людині цей вчинок, але незадоволений наслідками, через те, що не маєш вже очей». Тепер і те треба було зробити – прощати, починаючи від дитинства до сьогодні, і це було дуже важко, але потрібно, щоб я міг вилікуватися від депресії. І я знов відчув, що мені набагато краще.
На четвертий день він мені сказав: «Тепер ти мусиш прощати сам собі, бо без цього ти не можеш себе прийняти, і це значить, що ти сам себе не любиш. Коли ти сам себе не любиш, не можеш любити інших і не можеш любити Бога. Дуже важко прощати собі. Можливо, ти собою дуже незадоволений, але якщо сам себе не приймаєш, тоді ти ніби Богові кажеш, що Він поганий Творець. Це означає, що ти сердитий на Бога. Чому він мене такого створив? Чому Він поставив у такі обставини? Чому він допустив до депресії? Це правда, що десь у глибині серця я мав щось проти Бога. Тому в силі Ісуса Христа я мусив прощати собі самому! Отче, прости, що я не прийняв себе, прекрасно створеного». Після цих чотирьох днів я пережив справжнє велике звільнення, я був звільнений і повний сили. Я знову пішов на консультацію до психіатрів. Вони здивувалися, коли мене побачили: «О, т дуже чудово виглядаєш, ти вже не в депресії! Що з тобою трапилося? Ми будемо з тобою відверті, наш досвід показує, що така людина, як ти, ніколи не виходить з депресії. У наших очах це був пропащий випадок. Що тобі допомогло? Я про все їм розповів. На їхню думку, був дуже важливий третій день. У психології це називається «входження у печаль». Щоб отримати зцілення, треба пройти через смуток, стадії печалі. Якщо помирає людина, ми сумуємо за нею. Якщо не сумуємо в тому моменті, тоді будемо сумувати ціле життя. Важливо пройти через таку юдоль печалі, момент смутку і страждань, щоб ми стали вільними. Тоді я зрозумів, що пройшов через свій смуток. Лікарі просили адресу священника, бо казали, що мають ще людей, яким не можуть допомогти. Ця людина, що ти її зустрів, геніальна, якщо знайшла такий спосіб, такий метод. Вони стверджували так, бо були невіруючими. Але я сказав, що підстава для моєї депресії була не тільки психологічна, але також духовна.»
Через якийсь час я став учителем Божого закону в закладі, де була дуже важка атмосфера. Я не мав там приятелів, був там, як чужинець. Мною знову почала оволодівати депресія, але тепер я мав «руки». Я згадав повчання отця Томаса, який казав: «Коли відчуваєш, що навколо тебе стає темно, не замикайся в собі, у чотирьох стінах. Іди на прогулянку на природу, слухай пташок, дивись на зорі. Дуже допомагає вода, вдивляйся в неї, вслухайся в неї. Зустрічайся з веселими людьми, читай те, що дає тобі радість, читай псалми, співай їх, бо це Слово Боже».
Я взяв свою Біблію. Певні слова в ній були підкреслені або зеленим, або червоним кольором – я відзначав місця, що особливо торкаються серця. І коли ти переживаєш труднощі, можеш читати саме ці підкреслені Слова, що для тебе найсильніші. Моя Біблія тепер кольорова.
Згодом я потрапив до гір у Франції, де жив і працював. Праця, рух, добре фізичне самопочуття дуже важливе у боротьбі з депресією. Тоді час для молитви є для тебе часом втіхи, і ти можеш відкривати себе Богові, як дитина. Через якийсь час я поїхав до Бельгії. Там я зустрів двох молодих монахів. Я запитав, чи не можу тут залишитися як самітник. Тоді я мав 40 років. Мені все ж не вдавалося остаточно позбутися депресії, і я прагнув зрозуміти чому. Я питав: «Боже, чому депресія не полишає мене остаточно? Я хочу від неї звільнитися. Прагну знати, що Ти хочеш. Що я роблю не так? Прошу, скажи мені».
Я потрапив до братів-францисканців, у чудове місце, де жили також собаки, коти, корови і осли. Що я відкрив там у тиші? Це не було просто мовчання. Це була тиша солідарности, - тиша, яка наповнена присутністю. Тією присутністю, яка лікує, яка потрібна людині в депресії. Читаючи на самоті Біблію, відкрив для себе, що слова стають живими. Коли Ісус промовляє до мене зі сторінок Святого Письма: «Мир даю вам», Він справді дає мені мир. Коли Ісус каже: «Прощайте ворогам вашим» - ми отримуємо силу прощати своїм ворогам.
Коли читаю слова, де Ісус каже: «Я даю вам радість» - Він справді дає, ви можете пережити радість. Ці слова справді стають живими. Я зрозумів, що мушу ходити двома ногами: одна нога – це молитва, друга нога – Божі слова. Моя молитва мусить живитися Божим Словом. Так я зрозумів, чому Бог зоставляє людину в пустелі, зрозумів, чому Ісус 40 днів був у пустелі. У пустелі до нас промовляє Бог. Депресія – немов пустеля, а глибиною нашої депресії є оаза з водою. Коли ми свою пустелю повертаємо до Бога, Він каже: «Нехай буде вода!» Тоді, коли я повертаю свою ніч до Бога, Він каже: «Нехай буде світло, нехай буде світ!». Я маю все повернути до Бога, а не продовжувати безплідну боротьбу із собою. Адам і Єва після гріхопадіння зненавиділи себе, вони соромилися, вони боялися. Що мали робити далі? Їм треба було вийти і показати себе Богові – такими, як вони були. Вони були голі. Що це значить у Біблії бути голим? Це пустеля. Пустеля – це гола земля, без трави, без квітів, без дерев. Це бідна земля. Людина без Бога також гола. Нема коренів, нема плодів і вона зовсім порожня. Коли ж перебуваєш у присутності Бога, Ти приймаєш любов, а отже нове життя. Бог лікує поступово. Спочатку я ще не знав глибинних коренів своєї депресії. Я відкрив їх набагато пізніше. У цьому мені допомогла людина, що мала дар зцілення молитвою.
Я усвідомив, що корені моєї депресії – у дитинстві, а можливо, - ще в утробі матері. В материнському лоні , у перші роки свого життя, коли дитина тісно пов’язана з матір`ю, на ній відображаються усі негативні емоції, страхи, переживання, страждання. Наприклад, коли батько свариться з матір`ю, дитина те чує і приймає на себе. І кожний раз, коли приходить щось негативне, дитина несвідомо вибирає смерть – страх і гнів. Я пригадав те, що глибоко заховалося в моїй пам`яті: те, що перших 4 роки свого життя я багато плакав. Часто залишався сам – моя мама працювала. Вона була дуже добра, але навіть найдобріші матері не завжди можуть бути повсякчас біля своїх дітей. Залишаючись на самоті, я плакав, кликав свою маму, а вона не приходила. І тоді я сердився, впадав у відчай. Ми створюємо в таких випадках систему захисту, ніби блокуємося. Не відчуваючи любови від родичів, переносимо свій гнів на Бога. Насправді я потім став чемною дитиною. Якщо тоді мене запитували, чи дюблю своїх родичів, я звичайно казав: так. І якщо хтось мене запитував, чи люблю Бога, я також казав: так. Але підсвідомо був сердитий на маму, тата і Бога.
І ця підсвідомість почала проявлятися.
Кожному із нас у дитинстві було важко. Ми зазнавали розчарування у своїй надії і тоді вибирали смерть. Згодом, коли в дорослому житті стається щось погане, тоді те, що було в дитинстві, знов виходить назовні. І ми знову мусимо робити вибір: або ти вибираєш те саме, що ще дитиною вибирав несвідомо – смерть, або ти вибираєш життя. Я не знав, що несвідомо я вибирав смерть. Тепер мусив навчатися щось нового. За мене молилися, розповідали, як я можу бути зціленим від усіх поганих, негативних речей, що пережив у дитинстві. Родичі, навіть найкращі, не можуть це виправити. Єдине, що ми можемо – повернутися до Бога, тому що Ісус присутній у тих минулих моментах нашого болю, страху, гніву, самотності, відчаю… У Бога нема часу. Він вічний, Бог завжди і всюди присутній. Отож я молився за своє дитинство. Я сказав: «Боже, я прощаю усім, через кого я страждав і плакав у своєму дитинстві. Можливо, корені моєї депресії сягають ще глибше – періоду до мого зачаття, життя моїх предків. Я молюся за них і прошу для них прощення. Тільки так я можу стати вільним.»
Допомагає зцілитися молитва «Отче наш» і Свята Літургія.
Свої молитви я починав з того, що уявляв свою розмову з Богом. Наша молитва – як телефон. Коли ви хочете комусь зателефонувати, спочатку треба взяти трубку і почути сигнал. Так само перед молитвою треба відчути присутність Бога, налаштуватися на розмову з Ним. Треба дати Богові можливість промовити до мене.
Інколи нашу молитву можна порівняти із нетерплячим довжелезним дзвінком у двері чи з безперервним монотонним діалогом. Бог навіть не може вступити у розмову, тому що розмовляю тільки я. Якщо б я так спілкувався з якоюсь людиною, контакту не вийшло б. Коли ми прийшли у гості до товариша, то не дзвонимо безперервно у двері, поки нам не відчинять, адже ця людина не глуха і Бог також не глухий. Подзвонили й очікуємо – можливо, комусь треба зійти до дверей з другого поверху. Так само у молитві – молимося і очікуємо, щоб Бог до тебе промовив, щоб він міг щось робити, щоб ти міг відчути ефект своєї молитви. Не молитва нас лікує, але Бог, який відповідає на нашу молитву. Нам не треба казати Богові, що Він мусить зробити, тому що Він – Господь, Він має промовляти першим.
Тепер повертаємося до телефону: я знаю, що він працює і мушу набирати номер. Перший номер – «Прости мені провини мої». Перша умова, щоби бути зціленим, - це визнавати себе грішником, визнавати усі падіння і помилки, що ти зробив, визнавати усі свої прив’язання й узалежнення. Визнавати речі, що ми у свєму житті вважали важливішими за Бога, речі, на яких ми зосереджували надто багато своєї уваги. Ми мусимо молитися: «Боже, прости, що я так робив, прости, що я Тебе не любив і не приймав Твоєї любови!». Наступні слова: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим». Прощаючи іншим, ми дозволяємо Богові працювати в нас.
«І не введи нас у спокусу…»Що таке спокуса? Це усі речі, до яких я маю прив’язання, добрі та погані. Наскільки я прив’язаний, настільки поневолений. Ми це можемо зрівняти з маленькою пташкою, яка прив’язана тоненьким шнурочком. Не треба грубої мотузки – досить тонкого шнурочка, щоб пташка не могла літати. Усі речі, до яких я надмірно прив’язаний, свідчать, що я не вільний і не люблю Бога. Мушу перепросити Бога, що я так прив’язувався до певних речей, мушу віддати Йому ці речі. Якщо я хочу щось мати, мені потрібно це віддати. Візьмемо, для прикладу, алкоголізм. Узалежнений, прив’язаний до пляшки, чоловік глибоко нещасний, він вже не має ніякої радости ні від спиртного, ні від життя, він виснажений своїм узалежненням. Той же, хто вільний від алкоголізму, може випити келих вина чи бокал пива, і йому це принесе насолоду, піде на користь. «Боже, звільни мене від негативних речей, до яких я прив’язаний, зірви ці пута!». «Ізбави нас від лукавого». Як я можу бути звільненим від лукавого? Єдиний спосіб – прийняти хрест. Якщо я не приймаю свою слабкість, свою депресію, то ніколи не вилікуюся. Я маю це прийняти – щоб Ісус зі своїм Хрестом зміг це все знищити і звільнити мене. Перший хрест, що мушу прийняти – я сам. Ми повинні прийняти все, що відбувається з нами і подякувати за це Богові: «Дякую, Боже, за цю ситуацію в якій я тепер перебуваю, тому що я Тобі довіряю і вірую, що Ти маєш найкращий план для мене».
Коли ми не приймаємо труднощі, це знак, що не довіряємося Богові. Ісус показує нам дорогу: «Отче, я віддаю Тобі дух свій, я віддаю себе Тобі».
Якщо під час молитви відчуватимеш, що молитва не продовжується, не підноситься з твого серця, мусиш себе поставити перед Богом: «Боже, покажи, що в мене неправильно, чому я не можу молитися, де я закрив двері, покажи і зціли мене». Дзвони і очікуй.
Божественна Літургія також може зцілювати. Йдучи на Службу Божу, можемо її уявити як п’ять кімнат, через які проходимо.
Перша кімната - як передпокій кожної хати, де ми залишаємо свій одяг, де умиваємо руки, де приготовляємо себе до моменту чудесної зустрічі. Це місце, де ми шкодуємо за вчинені гріхи, так само як у молитві «Отче наш»: прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Ми молимось не тільки за себе, але також за інших й за те, щоб інші молилися за нас. Це перші ліки.
Тоді ми йдемо у наступну кімнату, де ми зустрічаємося з Ісусом, який до нас промовляє як Господь. Ми у вірі приймаємо Слово Боже, і це Боже Слово народжує та збільшує нашу віру, бо тільки людина, яка вірує, може бути зцілена. І перше, що Ісус хоче лікувати, - це наші духовні хвороби. У Євангеліях, де Ісус лікує фізичні хвороби, Він каже: «Не кажіть це іншим!». Але коли Він лікує духовні недуги, то каже: «Іди та проповідуй!» Для Ісуса важливе насамперед духовне зцілення, тому що коріння багатьох хворіб духовні. Я знаю, що коли людина вилікувана духовно, це допомагає їй зцілитися фізично
.
І потім ми йдемо у третю кімнату. Це чудова кімната. У цій кімнаті ти усе, що маєш, віддаєш Богові: ти кладеш на вівтар свої немочі, свою депресію, свій страх, усю свою агресію, свій гнів, ненависть, свої узалежнення, усе, що у тобі є погане і неправильне, і також все те добре, що є в тобі. Ми маємо все це віддати Богові, щоб Він це переобразив, переробив.
Тоді входимо до четвертої, найголовнішої кімнати. Тут вже дію не я, а Бог. Він діє в моменті, коли священник бере хліб і каже: «Це тіло Моє», коли бере Чашу і каже: «Це кров Моя». Не тільки вино і хліб переосуществляється, але я сам і все, що я поклав на вівтар, переображається. Бог створює мене заново.
Потім переходжу у п’яту кімнату. Там є стіл, на якому трапезуємо - приймаючи Причастя, ми приймаємо самого Бога. Там ми кажемо дуже важливі слова: «Боже, я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою, але скажи тільки слово, і душа моя стане здоровою.» «Я буду зцілений!» - я кажу ці слова. Ми маємо вірити, що Ісус спроможний зцілити у Святій Літургії, бо, коли я приймаю тіло Ісуса, я приймаю і любов Бога, який мене любить вічно. Я приймаю Того, який може мене зцілити своєю Святою присутністю.
Мої уявлення про Бога дуже змінилися. Тепер, коли думаю про Бога, я відчуваю любов. Бог є радісним Богм. Бог любить радість, Йому подобається сміятися. Ісаак, перший син Авраама, означає «Бог» сміється. Він повний сміху. Спосіб, яким можна перемогти сатану, - це сміятися над ним, бо це знак, що ти справді довіряєш Богу. Незважаючи на те, що зі мною трапляється – лихо чи радість, - я можу сказати: «Боже, Ти зі мною, Ти мій Батько». Коли ми лякаємося, впадаємо в розпач, це знак, що не довіряємо Богові.
Я бачу, що Бог використав мою депресію у моїй місії. Щоразу, коли я маю проблеми, то знаю, що буду мати велике завдання, велику сісію, і що Бог зі мною буде робити велику справу, тому що усі погані речі, які я маю у собі, Бог здатний використати на добро. З Богом нічого не пропало, тільки те, до чого я прив’язаний. Якщо я дозволяю речам йти до Бога, я звільнений.
Усе, що віддаємо Богові, ми не втрачаємо – воно повертається до нас у зміненому вигляді. Він навіть це примножує. Коли я трохи даю Богові, він це може примножити устократ. Ми втрачаємо тільки те, що не даємо Богві. Будемо віддавати усе Богові, і Він усе переобразить.
У Бога є чудовий план для кожного з нас. Коли ви у депресії, і думаєте, що ніколи не вийдете з неї, це брехня, це дурниця. Це диявол, який так каже, щоб ми завжди в ній залишалися. Сатана є батьком брехні. Він хоче, щоб ми вірили, що чорне сильніше за біле. Він хоче, щоб слабкість і хвороба були сильнішими за зціленя. Це брехня. Ми мусимо казати так: «Геть від мене сатаго, я вірую у Бога! Ти брехун. Я вірую тільки Богові». Сатана часто каже, що Бог не хоче, щоб ти був зцілений, але Бог хоче нас зцілювати. І насамперед Він хоче нас зцілювати духовно. Він хоче, щоб ми були Його справжні діти.
Пам`ятаймо також, що маємо чудову Матінку на небі. Ісус казав на хресті: «Це Мати твоя». І вона допоможе нам зцілитися. Ісус казав: «Будьте як діти». Коли ми стаємо як діти, нам потрібна мати. «Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою, благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого ». Молімося частіше ю чудову молитву, щоб ми могли бути зцілені.
Брат Жозеф, Вентспілс, Литва.
|
