Наша Матір-Церква вчить, що християнська сім’я завжди повинна жити так, щоб в любу хвилину їй не було соромно запросити до себе Христа. Для багатьох це здається неможливим, і в той же час не може бути інакше. Відбуваючи Св. Літургію, приймаючи Святе Причастя, ми все-таки продовжуємо сваритися, лихословити, дратуватись, наполягати на своєму. Звичайно є сім’ї, де всі живуть церковним життям, – там неприйнятним є навіть підняти голос при розмові один з одним, але про такі сім’ї найчастіше доводиться читати лише в книгах… читати і тихенько заздрити. Погано, що нас не слухають діти, що ми самі собі дозволяємо імпульсивні вчинки. Де ж наша покора? Цікавим є те, що образ покірної людини вже прийнятий нами, прийнятий всією душею, але упокорюватися нам ніяк не виходить, особливо в дрібницях.
Релігійне життя у дітей безпосереднє, простіше і гармонічніше. Воно спирається на відчуття та інтуїцію і лише згодом «нанизує» на цей емоційно-містичний стрижень всі інтелектуальні відомості та свідчення повсякденного досвіду життя. Це дійсно так. Маленькі діти дуже реально сприймають Бога і це самий сприятливий період для релігійного виховання. Якщо батьки моляться, говорять, що є Бог, у маленької людини немає в цьому сумніву, як і те, що є тато і мама. Дуже добре видно, як малі діти сприймають Бога, через дитячі релігійні малюнки. У маленьких дітей чистіші образи, вони трепетні, наївні. Тому потрібно квапитися прищепити дитині віру, чим раніше, тим краще. Молитва, відвідини храму, Святе Причастя мусять бути речами абсолютно природними в житті дитини.Богослужіння в храмі для дитини повинне бути пропорційне з її силами. Краще якщо воно буде недовготривале, але за те регулярне. Дитя не повинне в храмі стомлюватися і стомлювати інших прихожан.Безглуздим є приводити дитину до церкви і залишати її там без нагляду, а самому молитися десь в кутику. Не забуваймо, що дітям завжди потрібні яскраві враження, тому завжди з дитиною треба проходити до переду, шепотом щось розказати і показати, піти до помазання посвяченим єлеєм, дозволити поставити свічку. Дітей також потрібно залучати до молитви вдома: ставати спільно до молитви вранці і ввечері, дати прочитати молитву «Отче Наш» перед обідом.
Батьки завжди повинні пам’ятати, що виховання релігійності у дитини прямо пов'язане з вихованням дитини взагалі. Виховання у вірі – це введення дитини у світ правильних Божих та людських стосунків, знайомство із системою цінностей, про які вчить нас Церква. Тому, думаючи про виховання малюка, ми повинні відразу вирішити, що ми хочемо побачити в ньому: людину, що виконує деякі християнські традиції, бо «так треба», бо «так роблять всі», або християнина в кожному вчинку, жесті й думці.Виховати християнина – це значить, що малюк з дитинства усвідомить, що його батьки вірять у Бога, вищою й абсолютною цінністю вважають Царство Небесне, а головним завданням життя –осягнути те Царство Небесне. Звучить урочисто і якось не життєво, книжно, але давайте перенесемо розмову в площину нашого звичайного життя. Коли батьки говорять із ненавистю або ворожістю про родичів або знайомих, коли з легкістю обманюють, мають погані нахили характеру (злість, брутальність) і живуть із цим, не каючись, не думаючи виправлятися, – тоді дитина бачить, що самі батьки живуть не як християни. Чи може батько вчити дитину цінностям Царства Небесного, якщо він тільки й говорить про придбання цінностей світу цього? Злобує із приводу того, що його обважила продавщиця; вийшовши з дитиною з гостей, де тільки що посміхався господарям, починає їх "позаочі" обговорювати? Що можуть навчити такі батьки своїх дітей, якщо весь вільний час проводять біля телевізора, або лаються? Бог поставив батьків сторожами своїх дітей. Пильнуйте отже, щоб діти не побачили, або не почули вдома щось таке, що могло б принести шкоду їх невинності. Думка про те, що трирічна дитина нічого не розуміє є хибною. Досвід вчить, що перші враження записуються глибоко в уяві і не лишаються без впливу на майбутню поведінку дітей.
Християнин - це не просто теоретично віруюча людина. Це людина, що перебуває в благодатному єднанні з Богом. Саме цим єднанням є Святе Причастя. Для древніх християн сама думка про те, що можна називатися християнином і не причащатися, здавалася абсурдною. Християни збиралися для здійснення Літургії, для того, щоб причаститися, навіть під погрозою смерті. Сьогодні, ідучи недільним ранкоміпоглянувши оком на житлові будинки, можна спостерегти, що його вікна блищать холодною темрявою. У вікнах немає світла, ніхто не піднявся з ліжка, ніхто не одягається, не збирається в недільний день у храм.Прохолодність у вірі, моральна млявість - все це, на думку святих отців, наслідок того, що людина перестала причащатися. І для нас із вами, дорогі батьки, і для наших дітей, коли ми говоримо про релігійне, духовне життя, повинно бути аксіомою, що таке життя немислиме без Євхаристичної Чаші. Ми повинні причащатися самі й повинні навчити цього дітей.Що значить навчити причащатися? Звичайно розповісти про важливість причастя, і крім того – навчити готуватися до причастя.Ми пам'ятаємо суворі слова апостола Павла, сказані християнам його часу: "Хто буде їсти хліб цей або пити чашу Господню негідно, винний буде проти Тіла й Крові Господньої. Так випробовує ж себе людина, і в такий спосіб нехай їсть від хліба цього й п'є із чаші цієї. Тому що, хто їсть і п'є негідно, той їсть і п'є в осуд собі, не розважаючи про Тіло Господнє. Тому багато хто з вас немічні й хворі й чимало вмирає" (1 Кор. 11, 27-30). Їсти й пити негідно – це приступати до таїнства, не віддаючи собі звіту в тому, яку велику святиню ми приймаємо.Звичайно, коли причащається дитина, вона не може міркувати про причастя. Її душа без участі розуму сприймає благодать Божу. І це зовсім повноцінне спасительне причастя. Але вже в людини, що хоч небагато віддає собі звіт у тому, що відбувається, ніякого несвідомого, механічного підходу до святині бути не повинно.Як тільки дитя починає пізнавати світ, у його картину світу повинне бути включене поняття святині. Уже однорічному малюку не можна давати ікони, розп'яття разом з іграшками, щоб він їх вертів у руках. Те ж маля повинно бачити, що мати, батько, перехрестившись, беруть у руки ікону, цілують її й дбайливо дають йому потримати, івін вдивляється в таємничий лик на іконі.Найбільша святиня – святиня Тіла й Крові Христа. Причастя – це не "цукерок" і не "солоденька водичка". Дурити дитину не треба. Нехай дитина ще не знає, що це таке, але бачить з реакції батьків і всіх навколишніх, що це щось дуже важливе для всіх і для нього зокрема. Відношення до літургії, яке ми повинні прищеплювати дитині, –це очікування свята. Літургія – не обтяжна тужлива процедура, до якої примушують батьки, які не виспалися і роздратовані, – "одягають і тягнуть у храм", – а ні із чим не зрівняна радість, справжнє торжество.
А що ж робити, коли дитина провинилася? Батьки завжди повинні пам’ятати, що покарання не має бути лише покаранням, воно має бути для дитини цілющим ліком. Кожен конкретний випадок варто проаналізувати, а для цього батькам потрібно для початку повністю заспокоїтися – лише тоді вони зможуть розібратися в причинах вчинку своєї дитини, дати їй оцінку, вибрати модель своєї поведінки і, можливо, зовсім скасувати покарання. Іноді відмова від покарання може бути дуже корисною – наприклад, коли дитина сама усвідомила свою провину і хоче сама усе виправити. Але можливо це лише якщо малюк здатен самостійно оцінювати свої вчинки і робити власні висновки. Ніколи не крайте в гніві! Коли дитину караєте, карайте з достоїнством судді та карайте так, щоб дитина зрозуміла, що ви чините це дуже нерадо. Не карайте за якесь мимовільне схиблення , або незручність, карайте за проступки, що дитина здійснила свідомо. Однак ніколи не можна дозволити, щоб інші діти висміювали покарану дитину. Деякі батьки самі вчать дітей говорити неправду. Це відбувається тоді, коли родичі так строго поводяться, що дитина боїться зізнатися у своїй провині. Інші ж просто вчать дітей говорити неправду перед чужими людьми. Коли йдеться про повчання або покарання пам’ятайте, що батько і мати завжди повинні бути однієї думки, різниця в поглядах на головні цінності життя батька і матері, впливає на дитину дуже шкідливо.
Правдивим нещастям нашого часу можна назвати: вибагливість в одязі і пошук утіх! То ж пильнуйте дітей! Привчайте їх до працьовитості і до ощадливості, і оберігайте від лихих сторонніх впливів. Важкі життєві обставини, серед яких може опинитися ваша дитина, дуже часто руйнують те, що добре прищепили їй родичі. Такими обставинами є: товариство зіпсутих людей, навчання, або служба далеко від домівки, мандрівка чужим краєм, нещасне подружжя, бідність і т.п. Але добре християнське виховання, яке дитина винесла з дому, не пропадає марно; враження з дитячих літ воскресають і хоча б частково стають обороною проти зла. І ще пам’ятайте, що любов батька, а ще більше любов матері мають дуже велику силу!
Наша Матір-Церква вчить, що християнська сім’я завжди повинна жити так, щоб в любу хвилину їй не було соромно запросити до себе Христа. Для багатьох це здається неможливим, і в той же час не може бути інакше. Відбуваючи Св. Літургію, приймаючи Святе Причастя, ми все-таки продовжуємо сваритися, лихословити, дратуватись, наполягати на своєму. Звичайно є сім’ї, де всі живуть церковним життям, – там неприйнятним є навіть підняти голос при розмові один з одним, але про такі сім’ї найчастіше доводиться читати лише в книгах… читати і тихенько заздрити. Погано, що нас не слухають діти, що ми самі собі дозволяємо імпульсивні вчинки. Де ж наша покора? Цікавим є те, що образ покірної людини вже прийнятий нами, прийнятий всією душею, але упокорюватися нам ніяк не виходить, особливо в дрібницях. 
