Молитву, яку передання приписує одному із великих наставників духовного життя святому Єфрему Сиріну, можливо дійсно назвати великопісною, оскільки вона особливо вирізняється серед співань і молитв Посту. Ось текст цієї молитви:
Господи і владико життя мого! Дух лінивства, недбайливості, владолюбства і марнослів`я віджени від мене Дух доброчесности, смиренномудрости, терпіння і любові даруй мені, рабу Твоєму. Так, Господи Царю, даруй мені бачити провини мої і не осуджувати брата мого, бо ти благословен єси на віки вічні. Амінь.
Ця молитва читається двічі в кінці кожної великопісної служби від понеділка до п`ятниці (по суботах і неділях її не читають, оскільки богослужіння у ці два дні, як побачимо згодом, відрізняються від цілого великопісного ладу). При першому читанні цієї молитви після кожного прохання кладеться доземний поклін. Потім дванадцять разів читається про себе молитва "Боже, очисти мене грішного" з поклонами в пояс. Після цього знову читається вся молитва і кладеться один доземний поклін. Чому ця коротка і проста молитва посідає таке вагоме місце у всьому великопісному богослужінні? Бо в ній перелічуються особливим, властивим лише цій молитві чином всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначається, так би мовити, список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — насамперед — вивільнення від якогось головного пороку, що викривлює все наше життя і перешкоджає нам вступити на шлях звернення до Бога. Головний порок — лінивство, недбалість, поверховність. Це — та непояснима лінь і пасивність всієї нашої істоти, яка завжди стягує нас "униз" і не дає підніматися "уверх", постійно переконуючи в даремності прагнення, а відтак і непотрібності щось змінити. Це насправді глибоко закорінений в нас цинізм, який на кожен духовний поклик відповідає: "Навіщо?" — і через який ми впродовж усього свого життя розгублюємо дану нам духовну силу. Лінивство — корінь усіх гріхів, бо воно отруює духовну енергію біля самих її витоків. Плід лінивства — безнадія, в якій всі вчителі духовного життя вбачають щонайбільшу небезпеку для душі. Людина, опанована безнадією, позбавлена снаги помітити щось добре, для неї все крутиться довкола заперечення і песимізму. Це воістину диявольська влада над нами, адже диявол передусім носій олжі, неправди. Він сіє олжу про Бога і про світ, він насичує життя пітьмою і запереченням. Безнадія — це самогубство душі, бо коли людиною володарює безнадія, вона нездатна побачити світло і прагнути до нього. Владолюбство!. Любов до влади. Хоч як це може видатися дивно, але саме лінивство, недбалість і безнадія породжують у нашому житті владолюбство. Лінощі і безнадія спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого сенсу; вони приневолюють шукати відшкодування у зовсім неправильному ставленні до інших людей. Якщо моя душа не спрямована до Бога, не має собі за мету вічні цінності, вона неминуче стане егоїстичною, а це значить, що всі інші істоти вона сприйматиме як засіб для задоволення власних бажань. Якщо Бог — не Господь і Владика мого життя, то я сам перетворююсь на свого пана і владику, стаю абсолютним центром мого власного світу і розглядаю все виходячи з моїх потреб, моїх бажань і моєї оцінки. Владолюбство, відтак, докорінно спотворює моє ставлення до інших людей, намагаючись підкорити їх собі. Воно не завжди спонукає нас безпосередньо командувати і властвувати над людьми. Воно виявляє себе і в байдужості, презирстві, відсутності зацікавлення, уваги і пошани до інших людей. Дух лінивства і безнадії в цьому випадку спрямований на інших; і духовне самогубство поєднується з духовним вбивством. Після всього цього — марнослів`я. Людина — єдина з-поміж покликаних Богом творінь — отримала дар мови. Всі Святі Отці вбачають у цьому "відбиток" образу Божого в людині, адже Сам Бог явлений нам як Слово (їв. 1:1). Та будучи найвищим даром, воно водночас є і найбільшою небезпекою. Виражаючи насправді сутність людини, її самоздійснення, саме завдяки цьому слово може стати засобом падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, слово надихає і слово отруює. Правда знаходить вираз у слові, але й диявольська олжа користується словом. Володіючи вищою позитивною силою, воно має і величезну негативну силу. Слово створює позитивне і негативне. Коли слово відхиляється від своєї божественної природи і призначення, воно стає марним. Отже підсилює дух лінивства, безнадії і владолюбства, перетворюючи життя на справжнє пекло. Слово тоді дійсно є владою гріха. Отож покаяння спрямоване проти цих чотирьох видів гріха. Це перешкоди, які потрібно прибрати. Однак зробити це під силу лише Богові. Ось тому перша частина цієї постової молитви — крик із глибини людської безпорадності. Далі молитва переходить до позитивних цілей покаяння. їх також чотири. Доброчесність, чистота! Якщо не надавати цьому слову, як це часто буває, лише сексуального, побічного значення, то його слід розуміти як позитивну протилежність духові лінивства. Лінивство передусім означає розвіяння, розірваність, поламаність наших думок і уявлень, нашої енергії, нездалість бачити речі, як вони є, в цілості. Протилежністю лінивству саме і є цілісність. Якщо чистота (цнотливість) звичайно вважається чеснотою, що є протилежною сексуальній розбещеності, то це власне тому, що поламаність нашого існування ніде так себе не виявляє, як у сексуальній розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духу, від духовного контролю. Христос відновив у людині цілісність, відбудував правдиву ієрархію цінностей, привівши нас знову до Бога. Перший чудесний плід цієї цілісності або доброчесності — смирення. Ми вже говорили про нього. Воно перш за все — перемога правди в людині, знищення тієї облуди, в якій ми звичайно живем. Лише смиренні спроможні жити по правді, бачити і визнавати речі такими, якими вони є, і завдяки цьому дозирати велич Бога, Його милосердя і любов до всіх. Ось чому сказано, що Бог смиренним дає благодать і противиться гордим. За доброчесністю і смиренням природно стоїть терпеливість. Зіпсута в своїй природі людина — нетерпляча, бо, не вміючи бачити себе, скора на суд і осудження інших. її поняття про все неповні, уривчасті, викривлені; вона судить про все, орієнтуючись на власні смаки і власну точку зору. Вона байдужа до всього, окрім самої себе, тому її головне бажання — якнайшвидше мати життєвий успіх. Терпеливість — це воістину божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він "поблажливий" до нас, але через те що Він бачить реально саму глибину речей, якої ми в своїй сліпоті недобачаємо і яка Йому відкрита. Чим більше ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливіші, тим сильніше відображаємо в собі притаманне тільки Богові бережне ставлення, пошану до кожної окремої істоти. Нарешті, вінцем і плодом усіх чеснот, усіх зусиль і подвигів є любов, та любов, котра, як уже було сказано, дається одним лише Богом, це той дар, який є метою всього духовного підготування і досвіду. Все це сполучено воєдино в останньому проханні великопісної молитви, в якому ми просимо "зріти гріхи мої і не осуджувати брата мого". Зрештою, нам загрожує одна небезпека — гординя. Гордощі — джерело зла, і зло — джерело гордині. Недосить, однак, бачити свої прогріхи, оскільки навіть ця позірна, уявляєма доброчесність може обернутися в гордість. Писання Святих Отців насичені застереженнями щодо цього різновиду святобливості, лже-благочестя, який, прикриваючись смиренністю і самоосудженням, може допровадити до сатанинської гордині. Проте коли ми правдиво прозираємо свої гріхи і не осуджуємо брата свого, коли, іншими словами, чистота, смиренність, терпеливість і любов сполучаються в нас у цілості, тоді і лише тоді головний ворог — гордість — знищується в нас. Після кожного прохання молитви ми кладемо доземний поклін. Не тільки під час молитви святого Єфрема Сиріна кладуть доземні поклони; вони становлять характерну особливість всього великопісного богослужіння. Однак у цій молитві їх значення видно найкраще. В тривалому і важкому подвигові духовного відродження Церква не відділяє душу від тіла. Людина відпала від Бога вся, цілком, душею і тілом; і вся ціла людина мусить бути поновлена, аби повернутися до Бога. Гріховне падіння полягає якраз у перемозі плоті — тваринної ірраціональної похоті в нас — над духовною, божественною природою. Але тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що Сам Бог "став плоттю". Отож спасіння і покаяння — не зневага до тіла, не нехтування ним, — але поновлення тіла у його справжнім служінні як виразу життя і духу, як храму найдорогоціннішої людської душі. Християнський аскетизм — не боротьба супроти тіла, але за нього. Ось чому уся людина — душею і тілом — кається. Тіло бере участь у молитві душі так само, як і душа молиться не зовні, а в своєму тілі. Відтак доземні поклони, психотілесний знак каяття і смиренності, покори, пошани і послуху, є прикметною особливістю великопісного богослужіння.
