 Шоста і остання неділя Великого Посту називається Вербною (Неділя Ваій по-слов`янськи). Протягом шести днів перед Лазаревою суботою церковне богослужіння дає нам змогу мовби йти услід за Христом у дні, коли Він спершу сповіщає про смерть Свого друга Лазаря, а потім починає шлях до Віфанії і Єрусалиму. Загальний тон і тема цього тижня даються нам на недільній вечірні.
Шостий тиждень Великого Посту ревно починаючи, передсвятковий спів із віттям принесімо, вірні, Він бо йде у славі в Єрусалим силою Божества умертвити смерть...
В центрі уваги перебуває Лазар — його хвороба, смерть, горе його рідних, і те, як усе це сприймає Христос.
У понеділок ми чуємо:
Сьогодні Христос, що ходить по той бік Йордану, провидів недугу Лазаря...
У вівторок:
Вчора і сьогодні Лазар хворий...
В середу:
Сьогодні поховали померлого Лазаря і ридають його родичі...
У четвер:
Ось уже два дні як Лазар мертвий...
І нарешті у п`ятницю:
Завтра Христос прибуде, щоб воскресити із мертвих брата Марфи і Марії...
Отже, впродовж цілого тижня ми духовно споглядаємо майбутню зустріч Христа зі смертю — спершу зі смертю Його друга Лазаря, а потім — і Його власною смертю. Наближається година Сина Людського, про яку Він так часто говорив і до якої було спрямоване все Його служіння на землі. Ми повинні запитати: що означає це споглядання у великопісному богослужінні? Як воно пов`язане з нашим великопісним подвигом?
Ці запитання передбачають ще одне запитання, що його маємо заторкнути. Пригадуючи життя Спасителя, Церква часто, якщо не завжди, замінює минулий час на теперішній. Так, удень Різдва Христового ми співаємо: "Діва днесь (сьогодні)... рождає", у Велику П`ятницю: "Днесь Він стоїть перед Пілатом...", у Вербну неділю: "Днесь Він приходить до Єрусалиму..." Що ж означає це переставлення часу, оце богослужбове сьогодні?
Величезна більшість церковних людей розуміють це як риторичну метафору, поетичний образний вислів. Сучасний підхід до богослужіння є або раціоналістичним або сентиментальним. Раціоналістичний підхід зводить сенс богослужіння до ідей. Корені його — у тому богослів`ї, що розвинулося на Православному Сході під впливом західного богослов`я у післяотцівську епоху. Для такого богослов`я богослужіння — у кращому випадку матеріал для суто інтелектуальних визначень. Те, що в богослужінні не може бути означене як інтелектуальна реальність, називається поезією, тобто чимось, що не потрібно сприймати поважно. А оскільки події, що їх пригадує Церква, належать минулому, то богослужбовому сьогодні не надається серйозного значення.
Сентиментальний підхід є наслідком індивідуального егоцентричного благочестя, що у багатьох відношеннях слугує як противага інтелектуальному богослов`ю. Для такого роду благочестя богослужіння стає корисною рамкою для особистої молитви, надихаючим тлом, фоном, мета якого — зігріти наше серце і спрямувати його до Бога. Зміст і значення служб, богослужбові тексти, обряди і дії мають тут другорядну значимість; вони доцільні і відповідають своєму призначенню, оскільки вони спонукають мене молитися! Відтак богослужбове сьогодні розчиняється тут, як і всі решта богослужбові тексти, в якійсь недиференційованій побожно натхненній молитві.
Через тривалу поляризацію нашої церковної свідомості між цими двома підходами надто важко показати, що богослужіння не може бути зведене до жодного з цих підходів — ні до ідей, ні до особистої молитви. Не можна славити ідеї! А про особисту молитву хіба не сказано у Євангелії: "Ти ж, коли молишся, ввійди до твоєї кімнати і, замкнувши твої двері, помолися до твого Отця в тайні..." (Мт. 6:6)? Саме поняття богослужбового пригадування має на увазі водночас і певну подію, і нашу спільну, соборну реакцію на неї. Богослужіння здійснюється лише коли люди збираються разом, долаючи своє природне роз`єднання і відокремленість, реагуючи немов єдине тіло, як єдина особистість, на будь-яку подію (прихід весни, весілля, похорон, перемогу і т. п.). Природне чудо кожного святкування полягає саме в тому, що воно переборює, трансцендує, бодай тимчасово, як звичайні ідеї, так і індивідуалізм. Безперечно, під час богослужіння забуваєш самого себе і єднаєшся з іншими в особливий, лише цьому єднанню притаманний спосіб. Яке ж у світлі сказаного богослужбове значення нині (сьогодні), що ним Церква вводить нас у всі події? В якому розумінні події минулого згадуються нині?
Не буде перебільшенням ствердити, що ціле життя Церкви становить одне безперервне поминання і спогадування. В кінці кожної служби ми називаємо імена святих, "пам`ять яких нині творимо". Найперше, сама Церква є спогадуванням Христа. З суто природного погляду пам`ять — властивість двозначна. Згадувати кого-небудь, кого ми любили і кого вже серед нас немає, означає дві речі. З одного боку, пам`ять — це щось значно більше, ніж просто знання того, що було. Коли я згадую свого батька, я його бачу, в моїй пам`яті він залишається не як те, що я про нього знаю, а як жива реальність. Разом з тим ця реальність змушує мене особливо гостро відчувати, що його більше немає, що ніколи вже на цьому світі, в цьому житті я не доторкнусь до його руки, яку так ясно бачу в своїй пам`яті. Виходить, що пам`ять — найбільш дивовижна і водночас найтрагічніша з-поміж усіх людських здібностей, бо ніщо інше так не виказує ушкоджену природу нашого життя, неможливість для людини будь-що насправді зберігати, будь-чим дійсно володіти на цьому світі. Пам`ять засвідчує нам, що "смерть і час панують на землі". Та якраз тому, що пам`ять притаманна лише людині, християнство має у ній свою основу, оскільки в його серцевині — пам`ять про одну Людину, про одну подію, про одну ніч, що в глибині її пітьми нам було сказано: "Це чиніть на спомин про Мене". І чудо! Ми спогадуємо Його, і Він є тут не як тьмяний образ минулого, не як сумовите "ніколи більше", але з такою силою присутності, що Церква може вічно повторювати те, що сказали учні після Його з`явлення в Еммаусі: "Чи не палало нам серце?" (Лк. 24:32).
Природна пам`ять — це передусім "присутність відсутності", адже чим дужче той, кого ми згадуємо, "присутній", тим гостріший біль його відсутності. Однак у Христі пам`ять знову отримала силу зцілювати час, розірваний гріхом, смертю, ненавистю і забуванням. І серцем цього богослужбового святкування, цього богослужбового сьогодні є саме ця нова пам`ять, що має владу над часом і вона стоїть у центрі богослужбового святкування літургійного днесь. О, звісно, Свята Діва не народжує Дитя сьогодні, ніхто наяву не стоїть перед Пілатом; і як факт події ці належать минулому. Проте сьогодні ми творимо пам`ять цих подій. Церква і є передусім дар і сила цього спогадування, яке перетворює факти минулого в одвічно знаменні події.
Свято богослужіння, відтак, знову вводить Церкву в подію, тобто — не лише в ідею події, але в радість і тугу, в її живу конкретну реальність. Одна справа — знати, що коли Розіп`ятий Христос викликнув: "Боже Мій, Боже Мій, нащо (вскую) Мене Ти покинув?" — Він виявив Свій kenosis, Своє смирення. Та зовсім інша — коли ми щорічно в єдину зо всіх П`ятниць пригадуємо ці слова і, не розумуючи, з абсолютною певністю усвідомлюємо, що, промовлені раз, вони вічно залишаються діючими, і жодна перемога і слава, жоден "синтезис" ніколи їх не зітре. Одна річ — пояснити, що воскресіння Лазаря було "запевненням", тобто свідченням про воскресіння усіх. Та зовсім інше — творити пам`ять день-у-день впродовж цілого тижня, цього поступового наближення зустрічі життя і смерті, ставати частиною цього, бачити на власні очі, відчувати усім своїм єством те, що передають слова апостола Івана: "Ісус... розжалобився духом і Сам зворушився... Заплакав Ісус" (їв. 11:33-35). Для нас усе це відбувається сьогодні. Ми не були тоді у Віфанії, біля гробу, разом з сестрами, що плакали. Ми лише знаємо про це з Євангелія. Проте сьогодні в церковному богослужінні цей історичний факт став подією для нас, для мене, силою в моєму житті, пам`яттю, радістю. Богослов`я невзмозі йти далі ідеї, думки. І з точки зору ідеї, смислу навіщо потрібні ці довгі п`ять днів, коли значно легше просто сказати — щоб ствердити загальне воскресіння? Та в тім-то й річ, що сама собою ця фраза нічого не стверджує. Достеменне ствердження являє богослужіння цих п`яти днів, коли ми, як свідки, присутні в смертельному двобої життя і смерті, і починаємо не тільки розуміти, а радше ставати співучасниками і бачити, як Христос перемагає смерть. Воскресіння Лазаря, дивовижне святкування цієї єдиної суботи — уже поза Великим Постом. У п`ятницю, напередодні, ми співаємо: "Спасенну для душі завершивши чотиридесятницю". У богослужбових термінах
Лазарева субота і Вербна неділя суть уже "передпочинання" Хреста. Остання неділя Великого Посту є, в сутності, безперервне перед-свято цих днів — і відтак останнє одкровення значення Великого Посту. На самому початку цієї книги було сказано, що Великий Піст є приготуванням до Великодня, проте насправді у нашому буденному, що стало звичайним, житті, це приготування чиниться номінально, умоглядно. Великий Піст і Пасха стоять як би поруч, кожне на своєму місці, але поза справжнім розумінням їхньої взаємопоєднаності і залежності одне від одного. Навіть коли Великий Піст не трактується лише як щорічне виконання належного обов`язку сповіді і Причастя — раз на рік! — його все одно майже завжди сприймають як особистий, на себе звернений подвиг. Тобто у такому досвіді Великого Посту якраз відсутнє фізичне й духовне зусилля, спрямоване на нашу участь у сьогодні Христового Воскресіння, спрямоване не на умоглядну мораль, не на прагнення до особистого виправлення чи по-гамування пристрастей і навіть не на особисте самовдосконалення, але на участь у найвищому і всеосяжному сьогодні Христа. Християнська духовність, не будучи спрямована до цієї мети, ризикує перемінитися на псевдо-християнську, бо в тому разі вона звернена на себе, а не на Христа. Небезпека тут полягає втому, що коли храмина серця очищена, прибрана від нечистого духа, що жив у ній, вона залишається порожньою; і тоді нечистий дух повертається, ще й "...бере сім інших духів, лукавіших від себе, і, ввійшовши, живуть там. І стає останнє тій людині гіршим від попереднього" (Лк. 11:26). У цьому світі все, навіть духовність, може бути від диявола. Ось тому надто важливо поновити всю значимість Великого Посту як істинного приготування до великого сьогодні Пасхи. Тепер ми вже знаємо, що Великий Піст складається із двох частин. До Хрестопоклонної неділі Церква закликає нас зосередитися на власній душі, кличе до змагання з диктатом тіла і пристрастями, злом та іншими гріхами. Та навіть поки ми це чинимо, Церква постійно спонукає рухатися далі, вимірювати і засновувати наш подвиг на чомусь кращому, що чекає на нас попереду. Після Хрестопоклонної неділі осереддям стового подвигу стає Тайна мук Христових, Його Хреста і смерті, і сам Піст перетворюється на "вхід у Єрусалим".
Нарешті, в останню сідмицю цього приготування ми починаємо творити пам`ять самої Тайни. Великопісний подвиг допоміг нам відкласти в бік все, що зазвичай постійно застує головну мету нашої віри, надії і радості. Сам час немов би добігає кінця. Тепер він вимірюється вже не звичайними нашими справами і турботами, а тим, що діється на шляху у Віфанію і далі, в Єрусалим. Збагнімо — це не риторика. Кожен, хто прилучився до справжнього досвіду богослужіння — бодай раз у житті, бодай недосконало — спізнав, що від тієї миті, коли ми чуємо: "Веселися, Віфаніє, дім Лазаря..." і потім "Завтра Христос приходить...", зовнішній світ стає мов би нереальним, і майже біль спричинює неминучість спіткання з його метушнею. Реальність — там, у Церкві, де з кожним днем ми щораз ясніше усвідомлюємо, що означає чекати і чому християнська віра є насамперед і найбільше чеканням і приготуванням. Так, коли у п`ятницю на вечірні ми співаємо: "Корисну для душі звершивши чотиридесятницю", — ми не лише виконуємо свій християнський обов`язок, ми усією душею сприймаємо слова, що їх будемо співати наступного дня: "Лазаревим воскресінням тебе, смерте, уже руйнує Христос. І де твоя, пекле, перемога?"
Прот.О.Шмеман (Великий Піст)
|
