Згадай, звідки ти впав! Так говорить Господь ангелові Ефесь-кої Церкви в Одкровенні Йоана Богослова. Та згадай не легковажно й байдуже, а так, щоб покаятися й повернутися до колишніх добрих діл. ...Згадай, звідки ти впав, і покайся, і перші діла роби (Од. 2, 5). Оцю заповідь варто було б постійно повторювати кожній людині й усьому людству, що впало. Згадуй велике й неописанне, первісне блаженство прародичів, утрачене через падіння, і хай цей спомин збуджує у тобі ревність і силу встати й повернути собі втрачене. Отак хворий згадує, як був здоровим, і сильніше хоче видужати, невільник згадує, яка солодка воля, і намагається звільнитися, зубожілий, згадуючи спокій достатку, всіляко намагається збагатитися. Думаю, що не було б нікого байдужого та недбалого щодо свого спасения, коли б не забувалося, як добре було до падіння і як погано стало після нього!
Звісно, згадка про це могла б довести до відчаю, коли б ми не могли тут-таки виправити свій стан. Отож, дбайлива Божа доброта встановила на землі спосіб, як вставати, й наблизила його до нас, — спосіб надійний, багато хто вже випробував його й побачив його дивну силу. Пам'ятати в такому стані про те, звідки ми впали, це те саме, що відчувати спрагу біля джерела або голод за багатою трапезою. Для цього щороку перед початком святого посту ми пригадуємо історію падіння прародичів. Вона каже нам: згадайте, якими ви були раніше, якими стали тепер, і силкуйтеся встати! Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!
Та все ж, наче наперекір Божій дбайливості, з усіх спасенних істин, про котрі рідко згадуємо, найменше пам'ятаємо про наше падіння в особах прародичів. Ніби все й повинно бути так, як є. Жалюгідне забуття! Якби царівна захопившись негідними справами й за це втративши милість батька-царя, впала б на саме дно та настільки закам'яніла, що забула б, що вона не на своєму місці й не у властивому їй стані, це було б жалюгідно: щобільше — палац перед очима, ще й відомо, як умилостивити царя, що сам готовий прийняти свою доньку й усе їй повернути. В такому ж становищі перебуває й наша душа, створена за Божим образом і подобою, коли вона не думає про те, якою була спочатку і якою стала тепер, і не хоче скористатися дарованими їй засобами, щоб повернутися до первісної гідности. Була в світлі відання, а тепер оповита темрявою невідання, сумнівів, помилок. Панував у ній мир помислів, бажань і совісти, а тепер точиться боротьба між помислами та бажаннями, між помислами, бажаннями та совістю, боротьба, яка завдає їй рани за раною. Були в неї солодкий спокій і цілковите задоволення, а тепер пристрасті одна за одною вражають серце, коли вона, задовольняючи пристрасть, хоче задовольнитися сама. Від такого внутрішнього розладу походить зовнішнє горе, біди, хвороби, невдачі. Чи це той солодкий рай, у якому ти, душе, повинна бути згідно зі своїм походженням і призначенням? Тож згадай, звідки ти впала, й покайся! Здається, кожен мав би відчувати, наскільки неприродній наш теперішній стан, коли все життя бідуємо й зазнаємо всіляких злигоднів, проте стається инакше. Деякі настільки звикаються зі своїм станом у падінні, що й не помишляють про те, що не повинно так бути, та навіть доводять, що инакше й бути не може. Як прикро!
Жалюгідні всі, хто не усвідомлює падіння і не намагається встати. А ще жалюгідніші християни і ті, що живуть у середовищі християн. Перед нами дім спасения, і ми вже причащалися його цілющих сил; шкода, якщо ми спожили в ньому поживу, що погубить нас. А ще більше шкода, якщо ззовні байдуже дивимося на втрату й не намагаємося знову ввійти в дім і насолодитися благами, що є всередині. Будіть же, браття, свої душі, якщо вони поснули. Будіть, кажучи: «Вставай, сонна й запаморочена гріхами, душе, вставай, нехай освятить тебе Христос! Він уже освячував тебе, ти знаєш, яке велике блаженство освячених! Поревнуй знову про це й устань! Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!»
Якщо ми впали через обжирство, то змушуймо себе вставати постячи, впали через високодумство — вставаймо через самопокору; впали через нерозкаяність — встаньмо через сльози сокрушення; впали через недбальство й забуття Бога — встаньмо зі страхом Божим, турбуючись про спасения; впали через розваги — встаньмо через суворе життя та добровільні злигодні; впали, бо відчужилися від Церкви, — встаньмо, простираючись на порозі Божого дому; впали, бо слухали сороміцькі пісні й витанцьовували — встаньмо, слухаючи церковні пісні та часто б'ючи поклони; впали, бо многословили, — встаньмо мовчанням; упали через розсіяння — устаньмо всамітнюючись і зосереджуючись; впали, правлячи теревені та читаючи пусті книжки, — встаньмо, слухаючи Боже слово та читаючи корисне для душі.
Ще кілька годин і настане спасенний час посту, котрий запрошує нас устати. Скористаймося ним, як вчить мудра та дбайлива наша мати Церква. Скористаймося, бо не знаємо, чи буде нам ще даний такий час, а хто ж хоче впасти і, не вставши, перейти в инше життя? Може, це вже останній рік нашого життя, й ось саме треба показати, чи ж принесемо плід покаяння, чи виправимося? Отож, коли вже й тепер не виправимося, то нас посічуть і кинуть у вогонь. Пам'ятаючи про це, вирішімо, починаючи піст, розпочати вставати з падінь. Цього вимагає від нас Господь; цього сподівається свята Церква; цього хочуть усі Божі святі, що заступаються за нас і співчутливо дивляться, як ми збиваємося з наших доріг! Амінь!
