1. Єврейське старозавітнє богослуження. Для об’єктивного представлення виникнення християнського богослуження, зокрема Літургії, треба не забувати, що апостоли і перші учні (сімдесять) були євреями. Якщо їхні віра і запал були вже не старозавітними, а новими, то молитва і богослуження, яке практикували, відбувалися в тодішніх юдейських звичаях. Звернувши нашу увагу на ці зразки, ми усвідомимо, який вплив вони навели на слідуючий розвиток християнського богослуження. Ближчими до християнського богослуження були молитви які виконувалися в синагогах від тих, які молились у святині. Богослуження в синагогах звершувалося тільки в суботу, в великі свята (Пасха, 50-ця, Кучок і Пурім), в день очищення і в пости. Пізніше до цих днів приєднали ще понеділок і четвер (це були базарні дні в Єрусалимі і було багато людей). Може це й стало для християн поштовхом, щоб встановити богослуження два дні в тижні богослуження (крім святкових (непосних) – середа і п’ятниця). Синагогальне богослуження складається із: 1) вступних стихів, псалмів і двох молитов. До читання псалмів єврейських нав’язують у християнському богослуженні так звані передпочаткові (предначальні) псалми і молитви. Треба зауважити, що це було тільки вступним приготуванням до богослуження. В різні епохи ця вступна частина синагогального богслуження підлягала зміні. Синагогальне богослуження розпочинається з цього, що служитель читає молитви (Кадіш i Береку). Вони кінчаються розпочинаються і прославою Божого імені. Перша молитва є подібною в деяких виразах до Господньої молитви. Вона розпочинається так: "Нехай возвеличиться і святиться Його високе Ім’я в світі, якого Він створив по своїй волі, і нехай Він об’являє Своє царство (Кадіш); розпочинається словами із Berachoth: "Благословіть благословенного Господа", вони нав’язують до нашого возгласу: "Благословен Бог наш", якого вживають молитовословні богослуження. Єврейський народ на ці молитви відповідає "Амінь. Буди Його ім’я благословенно на віки віков". 2) Читання Шеми (визнання) з молитвою. Шема складається із трьох фрагментів Св. Писання (Втор. 6, 4-9; 11, 13-21 і Чис. 15, 37-41), перший фрагмент розпочинається "слухай" – євр. "schеma", звідси і назва. Це читання нав’язує до нашого визнання віри, тому сказано читати, а не молитись ним. 3) Промовляння благословення (від 7 до 18), або молитов "Шемонеесре". За своїм змістом, ці молитви прославляють всемогутнього Бога (1-3), інші заохочують Ізраїля до покути, прощення, визволення від зла, здоров’я, добрі плоди землі, про зібрання розсіяного Ізраїля, встановлення Царства і інші. Крім єктенійної схожості, слова цих молитов показують схожість до Господньої молитви: "Прости нам, Отче наш, бо, ми згрішили, прости нам, наш Отче, бо ми переступили". Одна цікавість: кожен єврей, зобов’язаний говорити Шемонеесре 3 рази в день: рано, в обід і вечером. 4) Читання закона Божого було і є кульмінацією єврейського богослуження. Завжди у синагозі читається П’ятикнижжя Мойсея, тому це тривало в богослуженні 3, або 3, 5 року. 5) Читання із пророків підбирає сам читець, відповідно до змісту П’ятикнижжя, як у нас Апостол до Євангелія. Після читання кожного стиха і навіть виразу наступав переклад і роз’яснення, яке переходило часто в цілу проповідь. Перед і після читання Закону читець проголошував: "Благословіть Господа; народ відповідав: "Амінь". 6) Закінчувалось богослуження в синагогі благословенням, яке давали священики всі разом, або читав синагогальний служитель. Християнська богослужебна практика успадкувала також синагогальні співи, особливо антифони. Пізніше (ІУ ст.) на єврейський культ було наложено багато заборон, тому замість співу впровадили читання з довгим протяженням остаточного слова. Із внутрішніх знаків, які супроводжували богослуження і молитву, в синагозі практикувалось наклонення голови; поясне наклонення корпуса. В часі посту єрреї хрестообразно простирались на підлозі. В більшості, на богослуженнях сиділи, вставали тільки для благословення. На такому богослуженні були вихованні апостоли і перші християни, і на основі цього вони творили своє нове служіння Богові в дусі і правді. Аналізуючи представлену картину синагогального богослуження можемо зробити висновок, що його вплив на християнське богослуження здебільшого проявлявся в дрібних елементах форм і розпорядку, але не духа і змісту. Християнство внесло в богослуження глибоку близькість до Божества (одночасно і апофатичність) і надію, якої не можливо було збагнути синагозі1. 2. Новозавітнє богослуження: літургія. Добра новина, яку Апостоли прийняли від Ісуса Христа на Тайній вечері, коли Він разом з Ними відслужив перше новозавітнє богослуження2 , заставила учнів шукати можливості чинити це на Його спомин. Дякуючи свіжості події і живучості пригадування до Апостолів приєднувались віруючі в спасіння Христом. Так перші християни почали єднатись в одну спільноту (kozinwuia). Центром і кульмінацією такої зустрічі було "ламання хліба". Такі трапези у спільності отримали богослужебне значення: вони пригадували Господню смерть і спасіння через Його жертву, а також були виразом внутрішнього спілкування християн між собою. Автор Апостольських Діянь так описує картину духовного життя ранньої Церкви: "Щодня вони однодушно перебували у храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішалися любов’ю всього люду (Ді. 2, 46-47). Богослуження – молитовне життя перших християн показується у двох видах: з однієї сторони вони приймають участь в єврейських старозавітних богослуженнях в храмі (синагозі), з другої – мають, в якості пригадування і своє домашнє богослуження. Апостоли, як і Христос, до П’ятдесятниці щоденно ходили в храм (Лк. 24, 53), ходили часто й після зіслання Св.Духа (Ді. 3, 1. 11; 5, 20. 25. 42; 21, 27. 30; 22. 17; 24,18). Правда, тепер християни дивились на єврейське богослуження, як на праобразне значення, яке звершилось в Ісусі Христі, і якому вони колись приділяли істотне значення. Молитви, жертви і богослужебні обряди Старого Завіту зведені до зовнішності, підказували християнам правдиве значення і вартість. На фоні старозавітньої побожності першим християнам потрібно було витворити християнське богослуження. Вже у початках своїх богослужень християнське відрізнялося від синагогального. Вони всі "перебували однодушно у притворі Соломона, і ніхто сторонній не насмілювався до них пристати; однак народ хвалив їх вельми" (Ді. 5, 12-13). Хоча перебування християн у портику Соломонового храму й було єднанням між собою, все ж участь у старозавітньому богослуженні не могла їх вповні задовільнити. Своє богослуження перші визнавці Христа могли служити по домах (див. Ді. 12, 12). Цілий день молитви завершувався спільним "ламанням хліба"3 , на якому однаково трактувалось багатих і бідних. Дякуючи цій спільній трапезі, з’єднання різних за соціальним становищем людей в одну родину впроваджувало простоту в серця. Так повстала трапеза любові, яка проіснувала в Церкві до ІУ ст. Відносно слова "Літургія", то воно походить від грецького leitoz (lewz, laoz) народний, і ergou- справа. У класичних письменників означало службу спільної справи. Часто йшлося про вплачування грошей, які в Греції кожен дорослий громадянин повинен був виносити на би суспільства. Часто назвою leitourgiai називались добровільні пожертви багатіїв, які вони вносили для облекшення державних розходів. Як бачимо слово літургія, започатковане в поганському світі, перейшло в християнство на означення богослуження і вже Ап. Павло розуміє під тим словом справу спільної допомоги (2 Кор. 9, 12). В св. Писанні літургією називається служіння ближнім, добродійство (Рм. 15, 26-27; 2 Кор. 9, 12; Флп. 2, 30), часом -служіння при вівтарі (Лк. 1, 23), при жертвах (Євр. 10, 11), як це було у старозавітній синагозі. Практично слово літургія в богослужебному значенні означало в часі Єфеського Собору (431), вечірні і утрені служби, тобто все коло добового богослуження. Але в своїй особливості ця назва відносилась до того богослуження, в якому звершується тайна Євхаристії і в дальшому часі тільки йому одному присвоєно назву літургія4. Загалом у зміст слова: літургія входить виконання загальної справи: будь-яка священна, церковна і священиком звершена дія, а особливо – служіння божественної і тайної вечері. У давній богословській мові на означення служіння євхаристії використовувались такі назви: містагогія, трапеза Господня, евлогія, просфора, синаксіс, анафора, облатіо, місса, сакріфіціум, сакраментум алтаріс і інші5. В наших старинних богослуженнях літургія називається: "божественна служба", це є переклад з гр. leitourgia, або Oeta leitourgia. 3. Богословський Історичний розвиток св. літургії в І-ІУ ст. В апстольські часи свято виконувалась заповідь Спасителя про звершення Євхаристії на Його спомин, і буде звершуватись, згідно слів ап.Павла до другого Христового приходу (1 Кор. 11, 26). Апостоли регулярно були на ламанні хліба (Ді. 2, 42). В склад першого богослуження входило: благодарення Богу Отцю (1 Кор. 11, 26) і благословення хліба і вина (1 Кор. 10, 16). Опісля наступило роздроблення освячених Дарів і роздавання їх святим. Це головне. По можливостях до істотного приєднували: читання священних книг: Євангелія (2 Кор. 8, 18) і апостольських послань (Кол. 4, 16); духовний спів; повчання, які провадили настоятелі і інші, хто мав дар від Св.Духа (Ді. 2, 42; 1 Кор. 14, 26-29); молитви вірних, які виголошував настоятель за себе і весь світ (Ді 2, 42; 1 Тм. 2, 1-2). В поапостольські часи після літургії відбувалась трапеза любові (AgaPe) (Ді. 4, 32. 34-35; Євр. 12; 1 Кор. 11, 20-21). Роль політургійної агапи була об’єднати багатих і бідних. Склад літургії, який був за Апостолів, став прикладом і правильником для літургії пізніших століть. Про пов’язання апостольської літургії з богослуженнями, які були знані Отцям Церкви, читаємо в писаннях Св. Юстина мученика, Тертуліяна і Кипріяна. Нав’язання до апостольської традиції ламання хліба знаходимо у літургіях, зв’язаних з іменами ап.Якова, євангелиста Марка, в Апостольських Правилах, у Василія Великого і Івана Золотоустого і інших. Їхня подібність в принципі між собою звершеними літургіями в ІІ і ІІІ ст. вияснює то, що в їх основу покладений чин переданий від апостолів. Слід пам’ятати, що в ранні часи християнства (І – ІІІ ст.) порядок і образ звершення літургії передавався усно і всі молитви і священні писання заучувались на пам’ять. Тільки пізніше почали появлятись письмові виложення апостольської літургії. З часом літургія наповнювалася новими молитвами, обрядами і піснями, священними діями, що стало причиною нарушення в різних Церквах однообразності і в служінні. Появилась потреба об’єднати всі існуючі чини літургій вносячи обнообразність в їхнє служіння. Це доконалось в ІУ ст., коли зупинились переслідування християн і Церква отримала можливість приступити до розвитку церковного життя всередині. В ІУ ст. Василій Великий, а пізніше Іван Золотоустий, склали в одно всі літургічні богослуження, які практикувались в цей час в християнській побожності. В часі Медіоланського едикту (313 р.), офіційно відправлялось багато літургій. Вони служились в різних церковних митрополіях і нав’язували обрядово до специфіки сприймання і ментальності християн даного регіону. Тому ми перейдемо до вивчення літургії згідно давніх записів. На даний час є багато записів давніх літургій, але важко дійти до їх дати повстання, бо протягом свого історичного існування вони втрачали свою притаманність, піддаючись впливові інших богослужень. 4. Поділ на літургійні групи. Всі існуючі тепер літургії дивлячись на їхнє походження та користування, можна віднести до однієї з двох давніх традицій: Східної, або Західної. До Східних належать дві головні літургічні групи: єгипетсько-олександрійська і сірійсько-палестинська, до якої можна приєднати візантійську літургічну групу. Єгипетсько-олександрійська обіймає літургії, які вживаються в Олександрійському патріярхаті. В ній можна виділити грецький, коптійський, арабський літургічні записи. Давнє єгипетське населення творили: прихідці із Греції, вони були більш образовані і мешкали в Олександрії, вживаючи мову своєї культурної нації, та місцеві, які говорили місцевою говіркою. Обидві мови на початках мали рівні права і вживались в літургійній практиці. З духовним ростом (митрополиче місто) Олександрія отримала перевагу і грецька мова стала офіційно-церковною, на ній була написана св.літургія. Замішання настало з приходом монофізитів, яких підтримав після Халкедонського Собору (+451) Олександрійський Патріярх Діоскор. Тоді єгипетські монофізити під назвою копти, почали витісняти греків. Поставили свого Патріярха, а грецьких священиків строго переслідували. Витіснили із богослуження грецьку мову замінивши її місцевою, коптійською. Копти – дальше піддались арабам, будучи в опозиції владі, і прийняли арабську мову за рідну. Внаслідок цих непорозумінь записи літургій єгипетсько-олександрійської групи дійшли до нас в грецькій, коптійській і арабській мовах. В принципі всі вони між собою дуже подібні, хоча пізніші додатки порізнили їх між собою. Із чисельних списків літургій єгипетсько-олександрійської групи особливим значенням в літургіці користуються чотири літургії: а) Апостола і євангелиста Марка; б) Василія Великого; в) Григорія з Назіянзу; г) Кирила Олександрійського. Відносно коптійських літургій, то вони принципово не відрізняються від грецької літургії св.Марка. Їхня літургія походить від св. Кирила, який зробив переклад і опрацював анафору св.Марка. В свою чергу, значний вплив на повстання літургії св.Марка мала літергія св.Якова. Від коптів походить ефіопська літургія. В ній зауважується власну поетичну творчість, передовсім гімн на честь Пресвятої Богородиці. Як подає Владика М.Марусин, єфіопська складається літургічна складається з 18 анафор, більшість яких не олександрійського походження6. Сірійсько-палестинська літургічна група збереглась до нашого часу частинно на грецькій, а частинно на сірійській мовах. В цих літургіях зауважуються сліди пізніших вставок і пізнішого походження. Церковне передання висловлюється, що літургії сірійсько-палестинської групи пов’язані своїм походженням з іменем ап. Якова, брата Господнього. Святий Яків служив в Єрусалимі. Близько Єрусалима (в Антіохії) був Єпископом Ігнатій (Антіохійськи). Згідно передання, він установив структуру св.літургії в своїй Церкві і впровадив антифонний спів. З Антіохії Християнство прийняло також співання трисвятого, а звідси це славослов’я перейшло в олександрійську літургію, і тоді розійшлось по всій Малій Азії і Візантії. Літергіїї сірійсько-палестинської літургійної групи різняться між собою літургійними додатками. Причина криється у відкиненні сірійцями рішень Єфеського Собору (431 р.). Їхня офіційна назва залишилась – несторіяни (від провідника Нестора). Загалом багато східних Церков складають літургічну єдність цієї групи. Перша, як вже згадувалось, несторіяни. У них літургія служиться на сірійській мові. Має свої особливості: епіклеза розміщена після молитов за живих і мертвих, в рукописах не має слів освячення. Друга повстала в результаті утворення Халдейської церкви, яка повстала у ХУ-ХУІ ст., перейшовши від несторіян на Кипрі і в від більшості халдеїв. Малябарська Церква є третьою, яка має свою літургію. В ній зауважується вплив несторіан, бо від них перейшли до католицької Церкви. На даний час Малябарська Церква служить літургію апостолів, початково, як і інші Церкви тієї групи, вони служили літургії Теодора з Мопсуестії та Несторія. Іншими Церквами які служать літургії виміненої групи є: Мароніти – у УІІІ – ІХ ст. створили свою Церкву навколо монастиря св. Марона (Ліван). У тих є власна традиція Церкви візантійського обряду. Моляться літургіями св.Василія Великого (10 разів у рік) і св.Івана Золотоустого. До візантійського обряду належить Українська Церква. Остання – Вірменська Церква вживає власну вірменську літургію, яку створив католікос Сагак в кінці ІУ ст. Кожна Церква з цієї групи служить національною мовою. У літургіях Західної традиції виділяється 4 літургічні обряди: а) Римський. На даний час цей обряд є пануючим у латинському християнстві. Дуже швидко, вже в ІУ ст., як згадує св.Амвросій, ця літургія опанувала цілу Італію. Походження римського канону до кінця не є знаним, хоча свою прояву він завдячує різним формам богослужень, які служились в Римі у перших віках християнства. Мова римської літургії після ІІ Ватиканського Собору стала національною. До того часу обов’язувала: до ІУ ст. – грецька, а впізніше – латинська мова. б) Амврозіянський, походить від римського обряду, власної обрядової практики медіоланським єпископом св.Амврозієм. в) Мозарабський обряд вживаний у деяких Церквах Іспанії. Він зберігся, незважаючи на натиски і вплив домінуючої римської традиції. В мозарабському обряді можна легко побачити східну містику. г) Літургія ?алії хоча й не піддалась реформам Карла Великого, все ж раніше запозичила обряди із східних та мозарабської літургій. 5. Літургії в українській Церкві. а) Св.Василія Великого і св. Івана Золотоустого. Обидва літургісти жили у ІУ ст., коли відбувались у Церкві великі зміни завдяки політичним перемінам в імперії. Дотеперішнє існування багатьох7 Служб Божих вимагало деякого укомплектування і однообразності з однієї сторони, а з другої, масово збільшилась кількість християн, а це означало падіння "якості" (духовності) і дотеперішні довготривалі літургії почали скорочуватись і пристосовуватись до загалу Церкви. Такою метою було написання двох Служб Божих святими єпископами: Василієм і Іваном. Хоча традиційно вважається, що Золотоустий був редактором літургії Василія, то однак не має цей погляд жодного, окрім традиційного підгрунтя. Одинаковість загального змісту і структури обидвох богослужень підказує радше, що вони походять із одного праджерела – палестинсько-антіохійської літургійної традиції. Древнішою з них є Василія Великого. Вона дуже прямо нав’язує до літургії ап.Якова, та до Апостольських правил. Золотустого літургія також має спільність з виміненими першими літургіями, хоча зауважується у ній більша різниця у сформулюваннях молитов, а також в богословії споглядання космосу. Оригінальна мова літургії Василія В. і Івана З. не збереглася. Лиш у Барберинському списку з 788/9 р. згадується Служби Божі (у грецькій мові). Першою у списку є вимінена літургія Василія, другою – Івана. У текстах цих літургій подано лише головніші дії. Не має у літургії Золотоустого антифонів, гімнів, єктеній, вона розпочинається молитвою проскомидії. З прийняттям християнства на Русі літургія була першим богослуженням, яке наші предки служили на рідній мові. У Східній Церкві не було літургійної "цензури" до ХІІІ ст. В зв’язку з такою довільністю і в літургіях Київської Русі панувала многообразність, тому не можемо взнати текст св.Літургії в церковній добі св.Володимира Великого. Щойно, дякуючи грецькому патріярхові Філотеєві (ХІУ ст.), наша Церква, за Східною, прийняла устав, складений ним по Єрусалимській традиційній лінії духовності. Від цього часу Служби Божі у нашій Церкві набирали одноманітної структури і текстів молитов. Остаточне впорядкування євхаристійного богослуження українське християнство завдячує митрополитові Петрові Могилі. Він у 1629 р. видав "Літургіяріон сієсть Служебник".Практично він є вживаним до сьогоднішнього дня в українських Церквах Відновлення єдності з Апостольським престолом у 1596 р. не змінило практикованого літургійного обряду в Уніатській Церкві. Але в середині ХУІІ ст. запроваджується практика та званої читаної8 Служби Божої без співучасті диякона, без співців, так відкиненням деяких обрядів. Деякі зміни в служебнику наступили в рішеннях Замойського синоду (1721 р.). Прийнято: на літургії поминати Папу Римського усім служителям (до цього часу у Східній традиції священик повинав свого Єпископа-Ієрарха, Він же -Митрополита, а Митрополит – Патріярха); додати в символах віри філіокве – "і Сина"; заборонено вживати губку на Службі Божій для витирання дискоса, запропоновано вживати рушничок; скасовано доливання "теплоти" перед св.Причастям. Процес латинізації українського богослужіння сильно розрісся у ХІХ ст. (ще до того часу, введено дзвіночки, клякання на літургії і багато іншого – чужого Східній духовності), особливо постраждали греко-католики на Холмщині і в Бєларус. Щоб зупинити навалу "чужого" митрополит Г.Яхимович (1860-1863) скликав провінційний синод, на якому заборонено священнослужителям самочинно запроваджувати обрядові зміни та реформи. Більшого значення набув Львівський собор у 1891 р. Отці собору випрацювали устав, загалом для літургіки, який мав за мету об’єднати всі існуючі звичаї і обряди у нашій Церкві. На жаль апостольський референт обрядових справ відкинув ці постанови. Але у ментальності вірних і священослужителів панувало переконання, що ці літургічні постанови, прийняті отцями Львівського Собору, є правосильні і на їхній основі у 1905 р. видано служебник в дусі передберестейської літургічної традиції. В середині ХХ ст. видано служебник і "устав вечірні, утрені й Божественої Літургії". На сьогоднішній день обов’язує служебник, вид. у 1989 р. і затверджений Єпископами чергового Синоду у 1997 р. Б. б). Напередосвячених дарів. Щоб не залишати християн без Божественних Тіла і Крові, Отці УІ Вселенського Собору постановили в деякі дні служити згадане богослуження. Склав літургію напередосвячених дарів, з практичної потреби Східної Церкви, св.Григорій Двоєслом, папа Римський (590-604). Особливістю цього богослуження9 є поєднання з вечірнею, як це практикувала рання Церква. в). Св. апостола Якова. Дуже правдоподібно що вона є одною з перших християнських літургій, на якій взорувались інші Служби Божі, які вживає українське християнство. Автор був єпаскопом Єрусалиму, контактував з антіохійською спільнотою. Немає даних де, коли і що пробудило мученика Якова написати св.Літургію. На історичному тлі, про існування літургії Якова , брата Господнього, згадує Патріярх Софроній (+644), вимінюючи після неї Служби Божі Василія В. і І.Золотоустого. В міру швидкого розвитку і практикування цих двох Літургій, вона зменшувала свій вплив і авторитет серед Східних Церков. Ще у ХІІ ст. про неї згадує каноніст Вальсамон кажучи, що Яків, брат Господній, беручи першим Архиєреем Єрусалимської Церкви передав божественну священнодію, якої не знаємо, а в єрусалимській та у палестинській Церквах вона служиться у великі свята. На сьогоднішній день літургію св.ап.Якова служиться?! у нашій Церкві два рази в рік. Проскомидія 6) Повстання і розвиток. Грецьке слово: "проскомідзо" на українську мову перекладається як: приношу, журтвую. Інше грецьке слово: "протезіс" означає, згідно старослов’янського перекладу, "предложеніє", тобто приношення. Отже назва проскомидія, походить від двох вище вимінених грецьких слів, і означає приношення дарів (хліба і вина), які під час Служби Божої силою Св.Духа будуть перемінені в Тіло і Кров Ісуса Христа. Традиція приносити на спільне ламання хліба: хліб, вино, а також мед, олію, овочі, тощо сягає ще апостольських часів. Дияконською службою було прийнняття людських дарів і складання на окремому столі приношення, над якими служитель молився за тих, які складали в жертву ці дари. Від цього священнодійства походить назва: просфора, на якій служиться св.Літургія. Слово: просфора, якраз означає принос складений Богові в дар. Ці дари ці споживали клир, частину віддавали бідним. З часом у V-VI ст. цей звичай частково занепав і залишилась тільки згадка приношення, яким тепер є просфора. Катакомбні зображення євхаристії показують, що вона служилась на "круглих хлібцях з хрестообразним розрізом на верху які відповідали цим хлібам, які приготовлялись для домашнього споживання10". Патріярх Герман пригадує про один хлібець, із якого виймався агнець. Просфора мала "сфрагіс", тобто знак, печать із зображенням хреста. До ХІІ ст. в приношенні агнця була одна просфора, про це згадується в служебниках цього часу. Про інші просфори не згадується, відомо лише, що були звичаї ставити просфору за єпископа, за померлих, нераз доходило, що Служба Божа служилась на семи11 просфорах (виймали тільки один агнець). Протягом перших п’яти – семи століть, так звана проскомидія, яка ще не була такою молитовно і обрядово багатою, служилась на літургії вірних, перед великим входом. Доказом цього є заборона, яка відносилась до усіх охрещених в тому, щоб вони не приймали дарів приношень від неохрещених. Структура літургії вірних розпочиналась складанням приносу, опісля була анафора, тобто євхаристійний канон Служби Божої. Від часу, коли у Церкві не було оглашених проскомидію перенесли на початок літургії, бо всі присутні могли в ній брати участь, приносити і складати в жертву. Про це довідуємось із Барберинського списка (УІІІ-ІХ ст). В ньому розповідається про молитву приношення в часі покладення хліба на дискос. Згідно старих літургійних коментарів, до ІХ-Х ст. проскомидія складається із обрядів приготування жертовного хліба та вливання до чаші вина, а також молитви приношення. Практично з Х по ХІІ ст. проскомидія збагачується молитовними текстами, обрядами. Входить у літургійний посуд звізда (дискос був знаний від початку). Щоб запровадити одноманітність в Церкві, у ХІУ ст. появився Устав, виданий патріярхом Константинополя Філотеєм. В ньому точно описано обряд служіння проскомидії, спосіб вирізувавння агнця і малих частиць, і інше. 7) Який хліб і яке вино? Просфора, з якої виймається агнець, має свої вимоги щодо складу та вигляду. Насамперед євхаристійний хлібець повинен бути пшеничний12, чистий, без жодних домішок солі чи молока, замішаний на природній воді, квасний13 . Зовнішним видом, просфора складається із двох круглих частин, положених одна на другу. Дехто бачить в цьому злуку двох природ у Ісусі Христі. Принесена просфора має на верху печать із скороченими буквами "ІСУС-НІКА" – скорочене ім’я Ісуса Христа, означає "Переможець", та чотирьох раменний хрест. Поєднання цих двох християнських глибин має богословський сенс: іменем Ісуса Христа, розп’ятого на хресті, перемагай! Другою речовиною у Євхаристії є вино, яке на Літургії стається Христовою кров’ю. Вино повинно бути виноградне14 і червоне – означає Христову кров. Нарешті вода, яка доливається до чаші, має бути також, як і повищі речовини, природною і чистою, без домішок. Приготування чесних дарів. Проскомидійна дія є приготуванням для переміни в Євхаристії. Вона служиться на спомин Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа в житті якого можна відрізнити: народження, послух батькам в скритому від народу приготуванні, смерть і воскресіння. Таїнство Христового Різдва бачимо у зовнішніх обрядах і в літургійному посуді. Мовби у печері, в якій народився Христос, служиться проскомидія (на краю святилища). Покрівці як пелени, звізда як провідник мудрецям. Проскомидія служиться при закритих царських дверях і затягнутій катапетасмі – це час росту Ісуса, який не проповідував, бо не прийшла ще година. Взагалі початок Його життя пройшов невідомо для народу. Подія хресної смерті зображається словами пророка: "Як овеча на заколення ведено його… І як агнець непорочний перед тим, що стриже його, безголосий, так і він не відкриває уст своїх… У смиренні над ним суд відбувався… А рід його хто оповість". Воскресна подія Ісуса Христа – відкуплення і спасіння людського роду – є кульмінацією Його проповіді, тому саме з цього, найважливішого, розпочинається проскомидія15 . Наступає вийняття агнця із просфори. Патріярх Герман бачить цю дію, як народження Христа від Діви16, а всі інші проскомидійні акти пригадують умови життя Ісуса у Вифлеємі і в Назареті. На відділеному агнці, служитель надрізує його хрестообразно, залишаючи нерозрізаною тільки верхню сторону з печаттю. На завершення подібності між теперішньою дією і дією на Голгофті, служитель проколює агнець17 у правий бік, як про це засвідчив євангелист Іван, будучи на Голгофті біля хреста: "один з вояків проколов йому списом бік. І потекла негайно ж кров – і вода" (І. 19, 34). Наступною дією на проскомидії є з’єднання води із вином. Вода пригадує, з однієї сторони, проколення списом Христа на хресті… з другої – єврейський народ. Ісус також вживаючи вино, розбавляв його водою18 . Приготовляючи просфору для Євхаристії, пригадується в проскомидії святих, які заслужили на нагороду бути з Отцем Небесним, також пригадуються живі і померлі. Першою серед святих пригадується Пресвята Богородиця, частичку якої виймається вже з нової просфори (якщо літургія служиться на п’ятьох просфорах, згідно устава). З третьої просфори пригадується дев’ять чинів святих божих достойників із Старого та Нового Завітів, а саме: І-ряд: відділює частиці в ім’я чесних небесних сил безплотних; хрестителя Івана і всіх пророків; апостолів Петра і Павла, і всіх інших святих апостолів; ІІ-ряд: в ім’я святих отців, мучеників, преподобних і богоносних отців і матерів; ІІІ-ряд: відділює частиці в ім’я чудотворців і безсребреників, Йоакима і Анни та святого дня; І.Золотоустого або Василія Великого, в залежності від того, чия служиться Служба Божа. Всі дев’ять частиць складаються на дискосі з лівого боку від агнця. Число: "дев’ять" є символічним поділом, який походить від поділу ангельських хорів, які навкруги Небесного Творця віддають Йому славу, так діють вимінені святі. Крім віддання честі святим, метою пригадування їхніх імен є, щоб через їхнє заступництво Господь прийняв приготовану Євхаристійну жертву і благословив нас. Прохання, щоб за нами молились всі святі, посилює в нас віру у вихід до Божественного буття. Св.ап.Павло просив про молитву за себе та повсталі церкви (Рм. 15, 30; 1 Сол. 5, 25; Єф. 6, 18-19; Кол. 4, 3; 2 Кор. 1, 10, 11). До цієї дії маємо зображено уклад: агнець всередині, а частички з його трьох сторін – Ісус Христос навчав, а звідусіль Його слухали… З четвертої просфори виймається частиця за Вселенського Архиєрея Папи Римського, Патріярха, Митрополита (Архиєпископа), єпископа даної Єпархії19 і всіх православних християн. Тепер кожна наступна частичка ставиться поіменно за осіб, за яких хочемо служити цю Євхаристійну Жертву. Із слідуючої просфори виймаємо частиці за померлих, знову за кожного зосібна. Метою поминання на проскомидії живих і померлих є віра в безкровну Христову жертву, який спасає від гріха все людство і милосердиться померлих. Бо, як скаже Апостол Павло (Рм. 14, 9): "на це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати". В кінці всього служитель ставить частичку за самого себе. Так п’ять просфор, які нагадують чудо нагодування п’ятьма хлібами п’ятьох тисяч народу (Йо. 6, 7), становлять підгрунтя проскомидійного стола. Словами: "Кадило Тобі приносимо… служитель обкаджує проскомидійний стіл. В ранніх часах християнства, віруючі окрім хліба, вина, олії, приносили ладан, свічки. Всі ці предмети рахувались за "просфоран" – принос, і використовувались на службу Церкви. Отже, кадження принесених дарів, це залишок древнього християнського звичаю приносити ладан в дар Богові20. На це, між іншим, вказує й молитва кадила. Наступає сцена народження Ісуса у вертепі. Звізда, яка обкаджується приємним запахом ладана, пригадує євангельську подію (Мт. 2, 9) словами: "І прийшла звізда, і стала зверху, де було дитя". Покриваючи дискос обкаджений покровцем, служитель славить новонародженого словами 92 псалма: Господь воцарився, в красу зодягнувся… Ця молитва прирівнює ворогів духовного життя до шумних, великих морських хвиль, але Божий храм вистоїть: Домові Твоєму, Господи, належить святиня на довгі дні. Накриваючи чашу, служитель разом з пророком Аввакумом визнає царську славу Христа, об’явлену на Синаї21 . Покриваючи воздухом весь приготований посуд, служитель просить про опіку Божу над його дітьми: "Покрий нас покровом крил Твоїх…" Заключне кадження на проскомидії, та молитва предложення: "Боже, Боже наш…" підсумовує то, що принос вже є пожертвуваний Богу і не можна його використовувати на іншу ціль. У служебнику є вміщенні слова: диякон і ієрей "ставши разом перед святою трапезою…", які за думкою проф. А.П.Голубцова, підказують таку деталь: в ранніх часах християнської Церкви, служитель приготовляв приноси назовні святилища (в предложенні). Щойно на початок св.Літургії священик і диякон приступали перший раз до престолу. 9) Внутрішній стан учасника літургії під час Проскомидії. Приходячи в храм на літургію, спробуймо наслідувати Мойсея, який зняв взуття перед святим місцем. В нашій ситуації потрібно зняти проблеми і турботи, ввійшовши в храм, передати це все "негативне" Богові. Тобто згодитись на все подивитись Божими очима. Під час проскомидії служитель ставить частичку за тих, які потребують найбільше помочі Всевишнього. Називається кожен по-іменно. Отже наш стан непорозуміння переходить в Божі ясла, зовнішньо зображаючи через частичку, яку ставлять на дискосі поруч з Агнцем (Ісусом). Бути поруч з Ісусом, це найрозумніший крок. Бо коли людина намагається розв’язати проблеми поза Богом, то вона приречена розв’язувати їх поза Правдою. Без буття в Правді, проблем стає більше і більше. Накопичення незрозумілого стану допроваджує до неспокою і некерованості своїми вчинками і словами. Представлення Богові нашого стану в спокої і дистансі до проблем зв’язаних із внутрішньою дисгармонією, іноді вистачає, щоб знайти розв’язку. В спокої Господь перебуває, тому ми й не усвідомили, що розв’язка надійшла від Нього. Автор невідомий.
