«Господи, якщо ми їх забудемо, забудь і Ти про нас…»
Сімдесят сім років минуло відтоді, як Україну спіткала трагедія планетарного масштабу, спричинена тоталітарним режимом, – Голодомор 1932-1933 років. У період між світовими війнами Україна пережила ще одну війну, спрямовану проти мирного українського села – цієї серцевини великої нації у центрі Європи й цитаделі незнищенного духу нашого народу. На голодну смерть були приречені господарі найбагатших на планеті чорноземів. Вирок їм був винесений тільки за те, що вони любили землю своїх предків і прийшли у світ, як і їхні пращури, із предвічних часів легендарного Трипілля, аби ростити на ній хліб насущний.
    Роки, що відділяють нас від українського голокосту, не вивітрили з пам’яті народної жаху пережитого. Лихоліття 33-го і досі болять незагоєною раною в душі кожного українця, бо не було селянської родини в тодішній Україні, яку б обійшла ця біда. Коли голодна смерть забирала дітей у їхніх матерів. Коли вимирали цілі села, і нікому було хоронити мертвих, бо не залишилося живих. Коли мільйони знецінених людських життів приносилися в жертву «світлому майбутньому». Великий голод став апогеєм масових репресій в Україні, мав усі ознаки національної катастрофи. Його демографічні, соціально-економічні, історико-культурні, психологічні наслідки наш народ відчуває і досі. Відзначаючи сімдесят сьому річницю трагедії українського народу, ми віддаємо данину пам’яті усіх загиблих у ті роки від штучного голоду, спланованого і реалізованого злочинним сталінським режимом.
    Свічку пам’яті за невинно убієнних запалили і калушани 27 листопада на площі Героїв. Біля стели розстріляним студентам торгівельної школи відбулося віче-панахида, яке відкрив головуючий координаційної ради політичних партій та громадських організацій демократичного спрямування Калущини Володимир Климентій. Панахиду за невинними жертвами Голодомору відправили священики УГКЦ Калуського деканату отець-мітрат  Михаїл Бігун, отець Любомир Гаєцький та отець УПЦ КП Григорій Мороз. Присутні низько схилили голови, вшановуючи пам’ять усіх загиблих хвилиною мовчання, а у вись неба понеслася щемка «Вічная пам’ять».
    Про трагедію Голодомору у своїх виступах говорили священнослужителі, представники влади міста, учасники гурту «Широкий лан», які також виконали декілька патріотичних пісень.
    До підніжжя пам’ятника розстріляним учням «торгівельки» було покладено запалені лампадки, які повинні нагадувати нам, живим, що перед світлою пам’яттю мільйонів жертв, чий стогін і досі відлунює українська земля, ми зобов’язані й надалі доносити до міжнародної спільноти цю гірку правду про безпрецедентний у світовій історії Голодомор, аби співтовариство вільних націй дало належну оцінку трагедії, замислам та злодіянням тих, хто її спланував і організував. Це потрібно заради торжества Справедливості, заради нас – близьких та родичів тих, котрі відійшли у вічність, ­заради недопущення тоталітаризму та перестороги всім, хто зневажає Людину, її Життя та Гідність. Мільйони невинно убієнних волають до нас, нагадуючи про цінність нашої Свободи та Незалежності, про те, що тільки українська державність може гарантувати вільний розвиток українського народу. То ж нехай пам’ятником для них буде вибудувана нами – їхніми нащадками – вільна, незалежна і могутня Українська держава.