Українська
Греко-Католицька Церква

Понеділок, 20.11.2017, 12:44

Слава Ісусу Христу! Гість | Група "Гості" | RSS
Головна | Життя Церкви | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Розділ сторінки











Форма входу





Пошук

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 190

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Головна » Статті » Життя Церкви

"Я зрозуміла, що їм непотрібно людей, які думають, вони прагнуть оволодіти людиною",- учасниця реколекцій "групи Догнала"
"Я зрозуміла, що їм непотрібно людей, які думають, вони прагнуть оволодіти людиною",- учасниця реколекцій "групи Догнала"

   «Ісус сказав до своїх учнів: Неможливо, щоб не з'являлися спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять. Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кинутий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих»
                                                                                                                  Лука 17.1-2


   Культура сьогодення, прогрес високорозвинутих технологій та інші досягнення у всіх сферах людського буття можуть поставити людину на вершину спокус. Як тоді, так і тепер, на християн чигали і чигають спокуси, які прагнуть звести з дороги життя на дорогу смерті. Випробовується віра людей, щоб вкрасти дорогоцінну овечку з кошари доброго пастиря. Спокуси у наше життя приходять різними шляхами. Але єдиною їх метою є відвернути нас від Бога.

   Ось один із способів.

   Практичний психолог вищих навчальних закладів, педагог, Марія (ім'я вигадане), яка має за плечима багатолітній досвід праці, нещодавно побувала на реколекціях. Проте дні духовної віднови спричинили те, що вона не витримала і була змушена «утікати». Пропонуємо вам дізнатися, що це були за реколекції, хто їх проводив, і який вони дали результат. 

   * * * 

   Я - особа віруюча, була не на одних реколекціях і завжди мала потребу духовної обнови. Коли власне я відчула, що потрібно відновити свої духовні сили та відпочити емоційно, моя колишня студентка запропонувала поїхати на реколекції до Франківська у Тисменицю. Запрошення було настільки актуальне, що я не могла відмовити. Пригадую, що коли я запитала подруги, а хто буде проводити реколекції, вона відповіла, що це сестри-монахині, але не знала, якого саме згромадження. Сприйняла я таку відповідь спокійно, бо знаю, що є багато монаших жіночих згромаджень, і усіх запам'ятати інколи неможливо. В кінцевому результаті я прийняла рішення: «Я їду!», але куди і до кого я не знала. 

   Зі Львова на ре колекції виїхало потягом 9 осіб. Поряд зі мною було двоє дівчаток віком 25 років, які взагалі їхали вперше на реколекції. Дорога була довгою, а, маючи якийсь досвід, я розповідала дівчатам, як саме відбуваються реколекції. 

   Дивно, але як виявилося згодом, що з нами в потязі їхало декілька сестер з цього згромадження, але ми не спілкувалися. Частина з нашої групи після прибуття до Франківська сіла з сестрами у автобус, а ми добиралися своїм ходом. Ми знали, що цей реколекційний дім знаходиться у Тисмениці, але щоб не проґавити, ми запитали в автобусі місцевих людей, де нам потрібно зійти, але дивно - ніхто нічого про монастир не чув. 

   У потрібному місці ми зійшли з автобуса. Це був район з елітними новобудовами. 

   Нам запропонували занести свої речі, і усіх запросили до каплиці. Це був триповерховий будинок в приватному секторі, серед багатих новобудов. Будівля, де були ми, не була в догляненому стані. 

   Ми зайшли до каплиці. Перше, що впало у вічі, це те, що перед нами стояв столик на якому був підпертий образок з ликом Ісуса, і біля нього маленькі свічки, а на стіні були три великих, важко сказати, що образи, це були зображення світла і пекла, а між ними - образ Марії та Ісуса. Ці зображення були достатньо неприємними: промінь, по його периметру були воюючі ангели, море нечесті, чорти, дияволи, дракони, змії, ангели, які відбивалися від тої нечесті. Це було зовсім незатишно. І не тільки в мене були такі відчуття. Якісь книги з філософії, теології, знаки інь і янь, а хтось з наших на тих іконах бачив три шестірки. Я хотіла підійти ближче і роздивитися, але, зробивши декілька кроків вперед, відійшла. 

   Одна з перших речей на реколекціях - це театралізована притча про блудного сина. Син був у нас за спинами, у залі, а в полі нашого зору був батько, який з трепетом виглядав сина. Далі ми співали, що ми брудні, і Бог наш очистить нас. «Чистий став, наче сніг, хоч мій гріх був багряний...Ти, Господь, все простив, хоч мій борг незрівнянний». 

   Після дороги ми були виснажені і під час короткої перерв мали можливість покласти спати наших дітей, а пізніше знову повернулися до каплиці. Нам роздали скопійовані книжечки. Ми читали з цієї книги уривки моменту Воскресіння Ісуса, зустрічі з Магдалиною. Прочитавши, кожного разу ми мали 15 хвилин молитовних вправ: 5 хв ми тримали підняті руки в сторону і наспівували на одній ноті ЄГОШУА, а наступні 5 хв ми стояли з руками простягнутими вгору і викрикували «Ісусе я грішниця», наступні 5 хв ми стояли на колінах, і це усе супроводжувалося монотонними фразами. Це було фізично складно, а з іншого боку, ти дивився на оточуючих і намагався не випадати з контексту. 

   Дівчата, які приїхали з нами на реколекції, були дуже здивовані і запитували мене, для чого потрібно ці вправи. Я сама пробувала усе це пояснити собі і іншим, що потрібно прикладати зусилля, щоб здобути Царство Боже. Говорила - і сама не вірила собі. Це було складно і абсурдно, Бог чомусь до мене у цьому гаморі не промовляв, і взагалі я сумнівалася, чи це справді молитва. 

   Після довгих монотонних вправ нас відпустили спати, сказали, що завтра буде отець, але ніхто не знав, коли він буде. 

   Це була неділя, і я хотіла піти до сповіді, адже реколекції - це час, коли ти можеш вилити перед Богом свою душу, щоб він її оздоровив у Святій Тайні Сповіді. Мене наче громом вразило, коли сестри майже заборонили нам йти до сповіді. Вони просили, щоб ми до сповіді не йшли, адже зробити це буде можливість в кінці реколекцій. Це було образливо, чому отець сповідав приїжджих людей, а ми, ті, які були на реколекціях, посвятили свій вільний час, мали чекати і приступати до Святої Тайни Євхаристії в стані душевного неспокою. 

   Поки ми чекали початку Літургії, то півтора години наспівували і вправлялися з цього контемплятивного молитовника. Цікаво, що в часі очікування з нами виконували молитовні вправи нові сестри, які чомусь не знали до кінця, що робити далі. Мене, а також інших, дуже вразило, як сестри можуть не знати цього, якщо вони повинні це практикувати. 

   У стан депресії вводила також і кімната, де ми займалися. На стінах не було жодної ікони, а в одному з кутів стояла скульптура Матері Божої, але не зовсім зрозуміла, бо була заслонена. 

   Якщо говорити про реколекційний дім, то взагалі там ікон не було, лише погано спокійовані образи Ісуса та Марії. 

   Дивно, але сестри між собою говорили іноземною мовою, мабуть, чеською, а з нами - українською. Вперше всіх сестер ми побачили під час Літургії - їх було 9. 

   Отець, який служив Літургію, був українцем, бо за мовою не відрізнявся. Під час служби, коли священик благословляв, він робив різкі рухи, «хрест настільки рубав», що я підсвідомо простягла руку до шиї - «перевірила, чи голова на місці». 

   На завершення служби слово мав гість. Виявилося, що людина була у свідках Єгови, розійшовся з дружиною і тепер живе з іншою, з якою йде до «правовірної Церкви». Це був російськомовний чоловік. 

   На завершення отець згадав щось про Українську Греко-Католицьку Церкву, але з якоюсь емоційною злобою. Після Літургії гості роз'їхалися, але отець з нами був ще деякий час. 

   Чергові науки почалися виставою. Це була вистава про Іринку та Ісуса, який впродовж її життя стукав до серця, звертаючись: «Хочу бути твоїм приятелем». Це було цікаво, але сценка закінчилася сумно - Іринка померла, а Ісус її не знав. Були ще теми про гріхи, заплату за них. «Краще бути калікою і прийняти Бога до свого серця, аніж бути здоровою людиною, що своїми ногами йде до пекла» - і це пекло було зображене перед нами на іконах. 

   Перша річ, яка викликала застереження, це саме ікони. Сеcтри з нами не знайомилися, і це було дивно. Молитовні вправи були незрозумілі і їх було багато. Усе це підсилювалосянастановою, що ми повинні прикладати зусиль, щоб увійти в Царство Боже. 

   Коли оголошували перерву, то ніхто не знав, скільки вона триватиме, і коли буде наступна. Нас тримали в одному приміщені. В силу того, що я була з дитиною, ми вийшли на подвір'я, але сестри були проти і хотіли нас повернути у будинок. Оскільки дітей було п'ятеро, то все ж таки вони були на вулиці. Було дивно, що з будинку не можна було виходити на подвір'я. 

   Дуже дивним було й те, коли до нас звернулася одна з сестер, яка попросила не залишати чай, а випивати до кінця. Було дивно, що нічого не говорили про їжу, але про чай. Був момент, коли при столі хтось з присутніх запитав, чи це трав'яний чай. У відповідь прозвучало, що ні, звичайний, чорний, але насправді це було не так. Усіх це дуже насторожило, але ми мовчали, бо якийсь страх сковував нас. 

   У суботу ми ще мали низку розважань і розповідь про перлину, за яку треба сплатити все - гроші, здоров'я, дружину, дітей - усе... Цей радикалізм пригадав мені діяльність деструктивних сект. 

  Одного вечора нам запропонували здати мобільні телефони, кому буде потреба подзвонити, тому віддадуть. Я подумала, що не було жодного випадку, коли під час наук дзвонив телефон, і це перешкоджало іншим. Це здивувало і насторожило. Я особисто свій телефон не віддавала, але внутрішньо було трепетно, що мене можуть примусити, і ми їх сховали. Це обурило не лише мене, але й інших, зокрема дівчат. Їм було неприємно і переживали, чи ті телефони їм повернуть. Я наголосила, що це не може бути примусово, і особисті речі мають бути при нас. 

   Пригадую собі один момент: після недільної відправи, коли ми вийшли на подвір'я, до нас підійшла приїжджа жіночка і запросила заспівати з ними пісеньку. Вони взяли мою дитину в коло, жінка присіла, а довкола неї ходили і співали: «А Гафійка не хоче подарувати своє серце Ісусові». Це було образливо для мене. Мою дитину принижували і емоційно тиснули на неї. 

   Дискомфорт під час ре колекцій став зрозумілим, коли у молитовних проханнях був заклик про реєстрацію Української правовірної греко-католицької Церкви. Тоді я зрозуміла, що я не туди потрапила!!! 

   Одна з дівчат, які приїхали зі Львова, перетелефонувала і отримала інформацію, що це секта, яка утворилася із збунтованих «підгорецьких монахів», а контемплятивні сестри поділяють їхні погляди. У нас з'явилася паніка. Дівчати шукали нагоди, як утекти, навіть думали зробити це через сусідський паркан. 

   Я зрозуміла, що ми не там, де маємо бути. Я чула про «правовірну церкву», коли спілкувалася біля обласної ради з людьми, і на моє запитання, хто це і що це, отримала для себе дивну відповідь, що з Українською Греко-Католицькою Церквою «не усе є добре». 

   Це було не те, чого я очікувала. А очікувала розважань, які мали б дати духовну наснагу, підтримати духовне життя, та отримала щось інше. В мене немає потреби переходити в іншу Церкву, бо я є в Церкві, а вони - це не Церква, а секта. 

   В мене було ще три дні до завершення реколекцій, але більше я б не витримала. Я вирішила повернутися додому. Ми домовилися з дівчатами, що залишаємо реколекції. Ми були уже зібрані і коли зійшли з речима вниз, то виявилося, що ми не єдині, кому тут не затишно. 

   На порозі нас чекала розмова з настоятель кою про те, що ми хочемо повернути свої телефони і залишити реколекції. В перший момент нас намагалися переконати, що нам дають шлях до спасіння, а ми це не хочемо прийняти. Коли я спробувала, цитуючи науки, які нам розповідали ті ж сестри, відповідати на їхні запитання, то вони мене ігнорували. Я зрозуміла, що їм непотрібно людей, які думають, вони прагнуть оволодіти людиною і, можливо, пізніше використати у своїх цілях. Розпізнати брехню мені вдалося завдяки моєму духовному життю і досвіду психології. 

   Сестри на порозі свою увагу зосередили на двох дівчатках, які ще навчалися в школі, і закликали їх лишитися. Видно було страх, дівчата розгублено дивилися. Ми за них відповіли, що вони їдуть з нами. 

   Дякувати Богу, усе закінчилося, але я ніколи не забуду цих «реколекцій». Мені шкода тих людей, які знову поїдуть і братимуть участь у тих молитовних практиках, які не відкривають Царство Боже. Досвід підказує, що це ще одна деструктивна секта, яка прагне оволодіти віруючими людьми. Чужі особи, громадяни іншої держави, хотіли навчити мене, як я маю вірити і молитися, спонукали мене зректися моєї Церкви. Під час «реколекцій» я відчула, як мене принижують, заставляють думати, що я ніхто, остання грішниця, але навіть перейнявшись цими думками, вони не показали мені дорогу до воскресіння. 

   У моєму серці горить надія, що цей досвід, який я пережила і виклала у кількох рядках, збереже чиюсь християнську душу від вовків в овечих шкурах. Любімо Бога, свою Церкву, і «жодні пекельні ворота її не подолають». 

* * *

   Історія Марії показала, як наше щире бажання пізнати Бога більш глибоко може бути використане проти нас. Цілеспрямовано вовки в овечих шкурах, намагаються спотворити в очах віруючих християн розуміння ближнього, Церкви і навіть Бога. Це дійсність, про яку попереджав Христос, що прийдуть псевдопророки і зведуть багатьох. 

   Як вберегти себе? Як не потрапити на гачок «правовірних» і не стати в'язнем секти? Відповіді на ці запитання можна знайти у Бозі. Соборність Церкви, яка впродовж двохтисячолітнього досвіду пережила багато нападів єретиків, сект, утисків тоталітарних режимів, полягає в тому, що на її чолі стоїть Христос, і ворота пекельні її не подолають. 

Розмовляв о. Павло Дроздяк

Джерело: РІСУ
Категорія: Життя Церкви | Додав: Taras (15.12.2010)
Переглядів: 227 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:























Друзі сайту









Радіо ДЗВОНИ - онлайн трансляція



Copyright MyCorp © 2017