Українська
Греко-Католицька Церква

Неділя, 22.10.2017, 00:21

Слава Ісусу Христу! Гість | Група "Гості" | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Розділ сторінки











Форма входу





Пошук

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 190

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Головна » 2015 » Квітень » 10 » Про рани війни очима священика
14:20
Про рани війни очима священика

Читаю листи солдатів, які надійшли на адресу Івано-Франківської єпархії, і щемить серце. Мимоволі на очі навертаються сльози. Цих послань багато. Здавалося б, скупі чоловічі слова, та за кожним із них своя доля, біль, страждання…

Процитую лише малу краплю із них: «Я, простий мобілізований український солдат, хочу подякувати військовому капелану о. Дмитру Бігуну, котрий допоміг мені пройти комп’ютерну томографію. Коштів на це не мав. Завдяки йому лікарі тепер знають мій діагноз. Хочу зазначити, що священик особисто щодня заходить у військовий шпиталь, розмовляє з кожним солдатом і після розмов з ним стає набагато краще. Це помітив не тільки я, а й багато моїх товаришів. З повагою - солдат Сашко».
 

«Благодарю за помощь о. Дмитрия Бигуна. Я, как офицер, мало встречал таких людей, как отец Дмитрий. Большое спасибо этому человеку, который приходит и помогает раненым-контуженым. У меня не хватает слов. И если бы у нас все были такие люди, как о. Дмитрий, Украина всегда была бы сильной и единой. Капитан ВДВ Евгений Яловой».

«Я - капитан Сергей Лымарь с 14 батальйона «Черкасы». Хочу поблагодарить о. Дмитрия за его помощь мне и другим военнослужащим, которые находятся на лечении. Он проявляет духовную заботу о нас, солдатах, помогает лекарствами да и просто хорошим словом. К моей благодарности присоединяется весь состав 10 палаты».

«Медики лікували мої бойові рани, але душу - не могли. Дивлячись на хлопців, що лежали поруч, я співчував. За побратимів, котрі відвідували, - радів, що вийшли з пекла живими. Переживав за тих, хто у полоні. Але як же було пусто та болісно, коли дізнавався про тих, кого уже не побачить мати чи дружина. У моїх грудях переверталося серце. Згадував, як сам лежав поранений у соняшниковому полі і просив у Бога, про якого до того моменту згадував лише на великі свята, зберегти життя. У той момент я був лише в його руках. Саме під час таких чергових роздумів до моєї палати зайшла гарна Людина – священик о. Дмитро Бігун. Привітався і посміхнувся своєю світлою посмішкою, запитав, чи вірю в Бога. А потім ми дуже довго з ним спілкувались. Він вніс в мою душу спокій і віру у світле майбутнє, в Бога. Очистив моє серце, яке відчуло полегшення. Я дуже вдячний о. Дмитру за той внесок, котрий він робить у наші душі, бо зцілює їх. А нам, які бачили в лице смерть, це дуже потрібно. З щирою повагою - полковник Олексій Макаренко».

У зону АТО декан Рогатинський УГКЦ о.-митр. Дмитро Бігун поїхав 28 серпня.

«У митрополії на зборах деканів владика Володимир Війтишин запропонував нам усім, хто має бажання, поїхати капеланом у зону АТО, — каже о. Дмитро. — Я колись служив у війську, тому навіть довго не роздумував. Бронежилет мені передав голова районної ради Володимир Штогрин. А придбали його та інший військовий одяг декілька депутатів райради. Кевларову каску дали в консисторії Івано-Франківської архієпархії. Поїхав до Києва в департамент у справах душпастирства, а вже звідти Міністерство оборони направило в штаб 51-ої Новоград –Волинської бригади, у село Дачне. Прибув туди саме в той час, коли солдати втратили чимало своїх друзів в оточенні під Іловайськом. Словами не передати нелегкий моральний стан. Особливо, як вони почали виходити з оточення: поранені, голі. На них страшно було дивитися. По наших блок-постах стріляли постійно. Спершу переповнював страх, бо ж війна, зокрема як атакували з «градів», «смерчів». Від них не рятували навіть бліндажі. Трохи поспати вдавалося вдень. В моменти затишшя постійно спілкувався із солдатами. Як тільки була нагода, у відведеному місці під відкритим небом, у такому символічному польовому храмі, відправляв Служби Божі та зазвичай проводив з бійцями спільні молитви.

Оскільки на війні загострюються позитивні і негативні людські риси, то присутність священика важлива, щоб стримувати зло, агресію тощо. На війні солдати швидко стають зрілими душею, навіть якщо до того часу й ніколи не сповідалися чи були «практикуючими» християнами. Покладають велику надію на Бога, особливо, коли вдається вижити. Доводилось розмовляти з чоловіками із різних областей, міст, сіл. Вражає той великий патріотизм, відчуття однієї родини. Їхні братерські стосунки навіть важко описати, це просто треба пережити і відчути. Не можу сказати, що солдати, з якими спілкувався, усі наверталися чи ставали релігійними, або що був великий ажіотаж, щоб поговорити із священиком. Зате я бачив величезне прозріння і порив до Бога, адже у таких складних умовах люди справді значно сильніше усвідомлюють духовну потребу. Багато солдат мали вервички, що були наче частиною амуніції».

«Історія цієї бригади, де мені за короткий час довелось зустріти не одного справжнього та мужнього чоловіка, – веде далі священик, – то низка трагічних подій. Коли її розформували, то запропонували мені продовжити службу в Дніпропетровському шпиталі.

Спершу керівник того медичного закладу зустрів мене непривітно, не розуміючи, для чого потрібен священик та ще й греко-католик, коли на подвір’ї розташована невелика церква московського патріархату. Та, ознайомившись із моїми документами, нічого заперечити не міг. Наступного дня на «п’ятихвилинці» розповів колективу про моє перебування. Першим переступив поріг терапевтичного відділення і був шокований. Ліжка з пораненими бійцями стояли вздовж коридору. «А що робиться в травматологічному і хірургічному відділеннях?» – подумав я. Щодня обходив палату за палатою. Здебільшого там лежали солдати зі східних областей. У душпастирських бесідах дуже важливо зберегти тактовність, отож завжди запитував чи вірять у Бога, чи не проти поспілкуватись. На запитання, інтереси якої Церкви представляю, відповідав, що жодної, а просто забезпечую духовні потреби військовослужбовців. Адже люди траплялись різні, декому потрібно було роз’яснювати, що греко-католики – такі ж християни, як і православні, бо думали, що то якась секта. Називали мене «батюшка» і навіть «дедушка». Пригадую, якось підходить молоденький солдатик і таким голосом, що серце стискається, просить: «Помоги, дедушка, у меня кроме тапок ничего нет, а должны виписать». Справді, у багатьох солдатів форми після поранень просто не залишалось. Я звернувся до наших місцевих меценатів, які завжди мені допомагають. Гроші вислали Сергій Мамчич, Роман Івасишин, Валерій та Юрій Келестини, Володимир Будз, Ігор Кузан, Сергій Мокрицький, Ігор Третяк, Любомир Лялька, Сергій Насалик, Ярослав Сухоребський. Хто скільки міг. За них для тих військових, котрі зверталися до мене, придбав амуніцію, ліки.

Терплячи фізичний біль, кожного пораненого мучать ще й глибокі душевні рани, — зізнається мій співрозмовник. — Якось лікарі попросили мене поговорити з солдатом, у якого була сильна контузія. Він майже не спав. Коли прийшов у палату, то чоловік забувся у короткому сні. Сів біля нього і молюся, солдат розплющує очі, бачить мене в сутані і в повному страху запитує: «Я що… вже помер?». Довго з ним розмовляв, молився спеціальні молитви на зцілення, провів таїнство Єлеопомазання. Тієї ночі він вперше спокійно заснув, пізніше сказав, що я володію гіпнозом. Навіть окремі лікарі підходили і просили провести такий сеанс, щоб вилікуватись. Довго і багато потрібно було їм пояснювати, що то сила Божа, а ми – прості його слуги.

Нині у мене там багато друзів. З начальником шпиталю змінились відносини, особливо коли він побачив результати організованих мною покращень побуту для пацієнтів у шпиталі, бо зауважу, саме приміщення у дуже непривабливому стані. Багато нових знайомих телефонують і зараз, коли вдома. Мені, як священику, така їхня увага особливо дорога. Ми тут споглядаємо лише на маленькі фрагменти війни з екранів телевізорів. Насправді там – зовсім інша картина… Важко розповідати про враження від зони АТО людям, які перебувають в іншій «системі координат». Уже зараз я розмірковую щодо наступної поїздки туди».

Спілкувалась Галина БОГУН.

 На світлині: військовий капелан о. Дмитро Бігун з воїнами АТО.

http://novazorya.if.ua/last/2255-2015-01-15-10-26-07

Категорія: Життя парафії | Переглядів: 183 | Додав: Karpat | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:























Друзі сайту









Радіо ДЗВОНИ - онлайн трансляція



Copyright MyCorp © 2017