Смерть і поховання не припиняють стосунків християнської любові, що зв’язували живих із померлими під час земного життя останніх. Продовження цих зв’язків і здійснюється у молитовному поминанні покійних. За євангельським вченням, «Бог не є Богом мертвих, але живих. Бо у Нього всі живі». Христос помер і воскрес, аби володіти мертвими і живими, і Сам зійшов у пекло, щоб врятувати душі, які з вірою очікували на Його пришестя. Молитовне поминання вважалося богоугодною справою ще в старозавітній Церкві. Так, наприклад, пророк Варух молився за померлих, кажучи: «Господи Вседержителю, Боже Ізраїля! Вислухай молитву за тих в Ізраїлі, що померли, і синів їхніх, які згрішили проти Тебе... Не згадуй неправди батьків наших» (Вар. 3, 4–5).
У Християнській Церкві звичай поминати спочилих до кінця II та початку III століть, за свідченням св. Кіпріана, вже встановився остаточно. Відтоді, як було встановлене суспільне християнське богослужіння, моління за покійних є постійною його складовою частиною. Творити поминання, молитви та пожертви за померлих – священний обов’язок кожного християнина.
... Читати далі »
