Українська
Греко-Католицька Церква

Неділя, 19.11.2017, 19:16

Слава Ісусу Христу! Гість | Група "Гості" | RSS
Головна | Духовна пожива | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Розділ сторінки











Форма входу





Пошук

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 190

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Головна » Файли » Духовна пожива

Світ, у якому нас нема
29.09.2011, 16:57
Світ, у якому нас нема

ЗВІР

Коли ось зараз хочу викласти на папір сповідь мого життя, лишень одна думка снується в голові: "Життя моє, чи ж ти мені наснилось?" Це, напевно, не моє життя, бо й гадки не мав так жити... Бо все мало скластись цілком по-иншому.

Була в мене шанована усіма родина. Батько -"лікар останньої інстанції" (так сам себе величав), був судово-медичним експертом. Таких фахівців у п'ятдесяті роки було негусто. Роботи — море, ще тривала боротьба з УПА, та й розбійних нападів з убивствами було багато. Тож батечко цілими днями сидів у своєму морзі. Часто носив йому туди обіди, загорнені в декілька шарів газет. Мати — технічний керівник великого швейного підприємства, що набирало обертів і вимагало її постійної присутности. До четвертого класу був першим учнем. Далі, коли почались точні науки, особливо ж математика, справи пішли гірше. Чи то не математичний у мене склад мислення, чи викладач не зуміла зацікавити своїм предметом -тепер важко сказати. Та полізли в мене двійки, а згодом й взагалі перестав відвідувати уроки математики, инші теж.

Моїм життям стало кіно. Друзі в школу, я ж — у кіно. У кіно було справжнє життя, захоплююче, а не ті сірі будні, у яких мусив скніти. Десь тоді в мене й появилась ідея, що мушу стати сильною особистістю, реалізувати себе. Стати на голову вище від инших. Довести, що володію надзвичайною відвагою й наполегливістю. Риси кіношних героїв найбільше мені імпонували.

Сімдесяті роки — розквіт вуличних банд. Мало не кожен мусив належати до якогось угрупування, поодинці на вулицях Львова не вижити. Нині, оцінюючи себе критично, розумію, що жодного потенціялу реалізувати свої амбіції не мав. Не займався спортом. Не мав видатної статури. Близьких друзів, які б допомогли мені в задуманому, так само не було. Тож перші кроки в реалізації особистості робив сам. Зупиняв на вулиці двох-трьох навіть старших за себе хлопчаків й пропонував їм зайти у браму "поговорити". Зачиняв за собою двері, перегороджуючи шлях для втечі. Брутально вимагав у хлоп'ят гроші. Моя поведінка зазвичай шокувала навіть старших і сильніших (добирав я для своїх нападів простих, сільських із вигляду хлопців), яких удома настрашили "бандитським містом". Розгублені вони витрясали з кишень копійки. Якщо ж хтось упирався, віднікувався чи робив спробу опору, я звірів. Бив без страху й жалости. Зазвичай свинчаткою чи кастетом. Це був мій козир. Так ставав безстрашним... Дружити намагався зі старшими хлоп'ятами, авторитетними на вулиці. Так здобував повагу в колі ровесників. Незабаром стали мене побоюватись не лише чужі, свої теж тримали дистанцію. За кожне слово, що мене зачіпало, у відповідь був удар кулаком.

Коли закінчив восьмий клас, вирішив, що дитинство моє вже минуло. Не личило мені все ще вважатись школярем. Я забрав документи зі школи, твердо вирішивши вступити в училище. Тут уперше сполохались мої батьки й стали наполягати, аби я обов'язково повернувся в школу. Та документів уже ніде не приймали, усі класи були укомплектовані. З радістю мене прийняли лише на Замарстинові. Як згодом довідався, сюди приймали всіх, кого вигнали з инших шкіл за погану поведінку та неуспішність, а також другорічників. Так я потрапив у "цвіт міста" — до "крутеликів", у рідну стихію.

Був це сімдесятий рік. У Львові неспокійно. Банди підлітків поділили місто на території, які контролювали: "Хрест", "Школьник" — райони Коперніка-Коновальця, "Кіровці" — на Привокзальній, "Рогатка" — на Личакові. Якщо ти належав до однієї з цих банд, тебе поважали й боялись. Мало не щовечора в нас були більші чи менші "розбори", що часто перетворювались у криваві вуличні бої. Перехожі й міліція ховались за брами, вулиця ставала ареною новітніх гладіаторів. Найпопулярніша зброя у великих боях — ланцюги, шматки металевих труб, праща, каміння. Коли йшла банда в кілька сотень осіб — не потрапляй на шляху, зметуть. Це були справжні війни.

Я зрозумів, що війна — моя стихія. Тільки там міг отримати необхідну порцію адреналіну. У невеликих бійках відповідно й зброя була инша -кастети, свинчатки, фінки, леза. Тож у свої шістнадцять мав вже на обличчі й тілі чимало "відзнак". То була найкраща окраса, чим найбільше гордився. Причини наших воєн були різні: "шмонали" у чужому районі, когось побили, образили словом чи уважніше глянули на чужу дівчину. Комусь попросту могло не подобатись, що "косив під панка" або стилягу. У бійках мене виручало те, що завжди бив першим, не даючи оговтатись супротивникам. Коли "ворогам" поспівала підмога чи з'являлась міліція, виручали ноги. Догнати мене не міг ніхто. Головно промишляли набігами на гуртожитки, забираючи гроші й харчі в тих, хто приїхав на навчання, ще зрізали з вікон "авоськи" (холодильники були рідкістю, тому продукти, що псувались, люд завішував на вікна). Грабували торгівельні будки, які чомусь усі називали "ларки". Там тоді продавалось все: від цигарок до алкоголю й ковбаси. Ходили великими пачками (десять і більше осіб), поводилися нахабно, грубо, зачіпали перехожих, котрі, вгледівши нас, поспіхом переходили на инший бік чи розвертались у протилежному напрямку.

Я став авторитетом. До мене звертались із проханнями "розібратись". Життя минало в постійних боях, "розборах", ненависті, жорстокості. Коли подорослішав, власна реалізація перестала мені імпонувати. Відчував, що бути "звіром" мені не дуже й хочеться. Почав розглядатись за иншим життям. Та де його міг побачити? Наставити мене теж було нікому. Батьки мої були авторитетні, усіма поважані, але дуже зайняті люди. Коли з'являлись на кілька годин удома, на їхніх обличчях міг прочитати лиш страшенну втому і байдужість. Та й оточення не відпускало, не давало вирватись. Жило в мене дві людини: один -дома, инший — на вулиці. Страждав від тієї роздвоєности. Романтика вуличного життя вабила мене дедалі менше.

Почав захоплюватись музикою. Батьки купили магнітофон і я став фанатом "Бітлз". У мене почали збиратись вечірки. Це була вже инша публіка — стильно одягнені дівчата й хлопці, які танцювали рок і курили американські цигарки. Я закінчив училище й влаштувався на роботу. З вуличними бачився щораз рідше, натомість на телевізійному заводі, де тоді працював, познайомився із прекрасною людиною. Як багато він знав! Мав колекцію оригінальних платівок із записами "Бітлз", курив лише американські цигарки. На такі статки на заводі заробити він не міг. "Фарцував", тобто належав до иншої, найвищої касти тогочасного молодіжного суспільства. Мав контакти з "Берізками", де діставав імпортні речі й перепродував, також непогано знав англійську й крутився коло "Інтуриста", аби щось виміняти чи купити в іноземців. Звичайно ж, потягнувся до нього, проводив з ним увесь свій вільний час. Допомагав йому, наприклад, збути якусь річ чи постояти на чатах, коли проводив свої трансакції з іноземцями. За своєю звичкою я завше приходив з вином, та він не пив, відмовлявся, посміхаючись.

Одного разу й він вгостив мене. Смак мені не дуже й сподобався, зате пізніше! Як вам описати те, що було згодом? Ні вино, ні горілка не давали подібних відчуттів. Голова йшла обертом, а потім стало нараз добре, добре, як ніколи до того у житті. Світ танцював, мов Шива з незліченними руками. Щезла всіляка закомплексованість, гидке почуття роздвоєности, від якого страждав, словом, я потрапив у казку. З часом довідався, що це був настій маку. Тоді ще не знав, що власне це, перше, враження від наркотику людина пам'ятає все життя й тому не може його залишити. Урешті я знайшов себе! Був це 1976 рік.


У КАЗЦІ

У моєму житті почалась нова хвиля. Я потрапив у инший, не знаний мені вимір. Це було таємничо й загадково. Про це не можна було комусь обмовитись. На той час міліція дуже швидко змела з вулиць банди. Хлопців просто пересаджали. Мене жахнули вироки — 8-10 років ув'язнення. Майже нікого з них я більше не зустрів. Кого вбили, хто відбував щоразу нові терміни ув'язнення. Щиро кажучи, ними я й не дуже цікавився. Був щасливий і безмежно вдячний долі й Вадимові, що в слушний час забрали мене з вулиці. Лихо минуло.

Потрапив у инший, казковий світ. У той час дістати мак не було жодної проблеми, та й ціна йому — копійки. Нас ніхто не знав, на нас ніхто не звертав уваги, не переслідував. Ми з Вадимом цікаво проводили час, відвідували музеї, театри, зустрічались із цікавими людьми, вели розумні розмови. Я став багато читати, переглядати фільми і телебачення. Батьки мої теж були несказанно раді перемінам, що відбулись зі мною.

Вадим попереджував, аби я не надто захоплювався зіллям, бо плачевними будуть наслідки: "Павуком по стінці лазитимеш..." Я не розумів, як можна й навіщо розлучатись з казкою? Заспокоював його, та передусім себе, що навіть завтра можу покинути мак.

Через якийсь час власне на своєму товаришеві спостеріг зворотний бік медалі нашої казки. Вадим дедалі частіше купував лікарняні й не виходив на працю. Волів не розплющувати очей. Зуби в нього пожовкли й почали гнити. Звичайно, мене це лякало. Вже знав, що рано чи пізно це чекає й мене. Вирішив покинути наркотик, як багато разів собі це обіцяв. Був упевнений, що зроблю це без найменших зусиль.

Уже в перші дні світ став мені немилим, бо чомусь одразу посірів, усе стало гидким — втратило не лише барву, а й смак. Закрився в хаті, нікого не хотілось бачити, навіть коханої дівчини, не міг закінчити жодної телефонної розмови, дратуючись, кидав слухавку. /Далі мене охопила тривога. Так, я боявся померти, але ще гіршою була тривога, неусвідомлена, мов звіряти, яке починає втікати, відчуваючи наближення якогось катаклізму. Потім ставало до нудоти тоскно, а вже опісля — біль. Тупий і ниючий, що постійно зростав. Болів поперек, геть усі м'язи, викручувало кістки, щось незбагненне відбувалось у моєму організмі, таке відчуття, мов по моїх органах лазять черви, а ще ніби хтось засилює мене на нитку, як ото гриби. Й постійно по всьому тілу виступав липкий і противний піт. Вадим вчасно прибрав із кімнати всі гострі предмети, пояс, шнурки, я кожної миті без будь-яких вагань міг покінчити життя самогубством. Наркомани називають цей стан ломкою і бояться його більше всього на світі. Згодом пропадає сила. Не можеш самостійно підвестись з ліжка чи навіть взяти склянку з водою. Та й лежати спокійно не можеш, таке враження, що твої нутрощі пропускають через м'ясорубку. Не функціонує шлунок. Починається страхітлива блювота, яка не припиняється ані на мить, сон залишає тебе. Так триває день, два, три, потім губиш їм лік.

Я протримався чотири дні... З останніх сил зодягнувся й пішов. Схудлий, неголений, із запаленими очима. Ішов до Вадима. За маком, без якого тепер уже не міг жити. Тут уперше відчув, що приречений. Здогадувався, звичайно, чим це закінчується, та чомусь вірив, що мене це омине. Згодом я безліч разів ставив пляшку з наркотиком перед собою й, дивлячись на неї, плакав. Знав, що не випити у мене забракне сил, що, випивши ще й ще раз, щораз більше ставатиму схожий на Вадима, який тепер своїм виглядом годився мені хіба що бути батьком. Сам себе оплакував. Окрім усього, все це намагався приховати від батьків, знайомих, співробітників. Турбот вистачало, наркотик потрібен був мені три-чотири рази на день. До того ж його ще треба було приготувати, носити із собою, аби ніхто не помітив... Усе це непросто.

Армія оминула. На той час батьки вже стали пенсіонерами, до того ж батько пішов на інвалідність, я був їхнім єдиним опікуном. В мене вже було власне помешкання. Мати отримала на підприємстві квартиру, тож з татом переселились на Майорівку. Я ж залишився у центрі. Проживав із коханою жінкою, яку, як міг, оберігав від наркотику.

Зміни в організмі, хоча й поволі, та настали. Став я не в міру дратівливим, часто різко й невмотивовано змінювався настрій. Це помітили найближчі, хоча про причину й не здогадувались.

Невдовзі нова біда. Макового настою не вистачало. Ні, мак усе ще був, проблем із сировиною не виникало. Але ефект від його вживання вже не задовольняв. Бродив, похмурий і лютий, відлякуючи людей. Досвідченіші наркомани порадили разом із настоєм уживати снодійне. Знову світла смуга — повернулось колишнє блаженне відчуття. Щоправда, побільшало справ. Адже, крім періодичних виїздів за маком, треба було діставати рецепти на снодійне. Це стало ще однією серйозною проблемою.

Організм потребував щоразу більших доз найміцнішого снодійного. Тепер я вживав кожного разу 10, а то й 20 таблеток найміцніших барбітуратів, від чого нормальна людина одразу ж померла б. Та я вже не був нормальною людиною, а "опійно-барбітурним наркоманом". У багатьох поліклініках міста лікарі вже знали мене і не виписували рецептів на барбітурати. Тоді я взявся їх підробляти. За деякий час усі аптеки міста були наводнені моїми рецептами. Знав, що це не може тривати до безконечности, але зупинка цього процесу призводила до смерти. Я став рабом наркотику. Цей світ був чужим для мене. І я був чужим цьому світові. У мене були свої проблеми, мені потрібен був мак, барбітурати. Кожен мій день починався й закінчувався цими проблемами. Нічого важливішого в житті для мене не існувало. Став я, наче сновида, — блідий, худий, вагою 47 кілограмів. Зневажливо називали "ходячим трупом". Засинав, стоячи в трамваї, міг заснути із запаленою цигаркою. Уся постіль, не кажучи вже про одежу, була пропалена. Розумів, що жити мені залишалось недовго, а виповнилось на той час аж 23 роки!


МОЇ УНІВЕРСИТЕТИ

Свого стану й того, що відбувається зі мною, не вдалось приховати. Мати намовила лягти в психіатричний стаціонар. Я й не опирався. Був найважчим хворим у своєму відділенні. Байдужість лікарів була зумовлена радше не зневагою до мене, наркомана, а власною безпорадністю, не знали, як лікувати, не вірили своему лікуванню. У лікарні пробув близько двох місяців. Вийшов таким, як і прийшов. Потім було ще багато лікарень, але результат один — я повертався до наркотику. Лікарня для мене, наркомана, що тюрма для злодія. Злодій удосконалюється у своєму ремеслі, наводить нові контакти. У лікарнях я теж набував досвіду, які таблетки ліпші, що і з чим варто комбінувати, дізнався нові способи приготування наркотику.

Після першого ж "лікування" мене поставили на облік у наркологічний кабінет і, звичайно ж, у міліцію.

Уже через рік судимість — чотири роки таборів. Це була велика школа. Везли нас етапом через декілька тюрем. Бачив я концтабори у фільмах, дещо й читав. Тепер це довелось пережити на власній шкірі. Не описуватиму ці жахіття, скажу лиш, що про якесь "виправлення" чи, тим більше, "гуманність" у таборах ніколи не йшлося. У Норильську зустрів багатьох товаришів по нещастю. Усі ми були схожі один на одного — безсовісні, злі та хворі егоїсти, готові за дозу наркотику вчепитись один одному в горло.

За час, що був у таборі, у мене конфіскували квартиру. Дружина, яку я так беріг від зілля, таки стала наркоманкою. Ми розлучились. Життя було нестерпним. За мною стежила міліція, у будь-який час могли обшукати й засадити знову.

Про те, щоб отримати роботу, голі було й думати. Знав, що головна моя проблема — наркотики. Знову й знову спробував покинути.

На час, коли мені все ж вдавалось відійти від наркотику, прекрасне життя розкривалось переді мною і я намагався пірнути туди з головою Але в середині було холодно й порожньо. Тоді я почав пити. Наркомани знають, що найстрашніший алкоголік — наркоман, який узявся за горілку. Випивав пляшку, а то й дві, настрій піднімався на якихось півгодини, а далі — провал у пам'яті. Уранці довідувався про себе жахливі речі! У такому стані я мало не вбив людину, схопив ножа й накинувся на одного з відвідувачів шашличної. Восьмеро здоровенних чоловіків не могли мене скрутити. "Ця нелюдська сила й напористість не инакше як одержимість, — сказав один віруючий. — Це не він, біс у нього вселяється".

Від великих доз алкоголю швидко втомлюєшся, і тоді наркотик знову бере своє. Починає здаватись, що не така це вже й погана річ. Усе починається спочатку.

Понад двадцять років тривала моя мука. Ніхто не міг мені допомогти — ні знайомі, ні лікарі, ні тюрми. Ніхто.

...Знайомий наркоман розповів, що шанс усе-таки є. Віруючі люди допомагають позбутися цього лиха, цієї жахливої залежности. У минулому самі наркомани й алкоголіки, знають, почім ківш лиха, та тепер вони вільні й щасливі. Моє життя завдало мені стільки розчарувань, що повірити в щось світле було вельми важко. Та першим дивом було те, що в цю інформацію повірив одразу й беззастережно. Лишень знав, що це не для мене. Там потрібна віра, а я вірив лише в мак. Він був моїм богом.


ЯВЛЕНІ ЧУДА

Останні часи для мене були надзвичайно важкими. Не було грошей, до того ж важко було дістати наркотик. А моя доза на той час становила вже десять кубів сильноконцентрованого наркотику. За крадіжку знову потрапив у міліцію. И тут я, людина, яка ніколи не вірила в Бога, уперше почав молитися. Я просив: "Господи, прояви милосердя, звільни від пекельних мук! Тільки в Тобі надія. У Тобі Єдиному!" Того мене ніхто не вчив, але я підсвідомо розумів, що мушу покаятись і дати Богові обітницю. Я обіцяв, що буду Йому служити, обіцяв щиро, хоча й уяви не мав, що воно означає служити Богові. Молився я усенькі дні, що сидів у камері попереднього ув'язнення. Уже тоді молитва порятувала мене (хоча на перших порах цього й не усвідомив), молитва допомогла мені набагато легше, ніж звичайно, пережити "ломку". Цього разу мене не засудили, бо не знайшли доказів вини. Друге явлене чудо...

На волі зустрів Вадима, якого ледь упізнав. Він помолодшав, і в очах його появилось життя. Поспішав на Замарстинів, у церкву, запрошував із собою. Власне із Замарстиновим у мене були далеко не найкращі спогади:

- Що доброго може бути на Замарстинові? Вадим посміхнувся:

- Ти перефразував те, що колись говорили про Христа: "Що доброго може вийти з Галілеї?"

Зиркнув на нього здивований. Вадим це сприйняв по-своєму. Можливо, я не досить точно висловився, бо до цитування Святого Письма мені ще далеко, але за смисл ручаюсь. У розмові непомітно підійшли до величавого храму, якого ніколи тут і не бачив. Але Вадим провадив мене не до храму, а до однієї із прибудівель на подвір'ї. У просторій кімнаті чоловік десять. Був вражений — декого з них знав. Та були це зовсім инші люди. Вони посміхалися. Не видушували із себе посмішку, а посміхались, якби знали щось таке, чого ніколи не знав я. Зо дві години пробув я в їхньому товаристві, і йти не хотілось. Уперше за довгі роки я відчув до людей цікавість, симпатію, навіть любов, готовий був витерпіти без наркотику будь-який біль, аби лише залишитися з ними. В їхньому арсеналі лиш віра, молитва, опіка, але ефективнішого методу мені ніде не довелось зустріти.
ЗВІЛЬНЕННЯ

Після того, як у спільноті я розповів історію свого життя, отець запитав, чи прагну я звільнитися від цього диявольського узалежнення.

- Звичайно, давно прагну, — відповів.

Тоді він запитав мене, чи хочу, аби всі тут присутні помолились, щоб Бог дарував мені зцілення. Я погодився, хоча не знав, яке випробування на мене чекає. Коли всі встали й почали молитися, я відчув страшенний внутрішній спротив. Напевно, коли б люди не стояли колом, я б вирвався і втік. Коли священик наказав дияволові покинути мене, по тілу пішли конвульсії. Усе моє єство перетворилося в один суцільний крик: "НІ!" Та молитва тривала. Повеління "во ім'я Ісуса Христа" зробили свою справу. Із середини ніби хтось вирвав важезний мішок. Я відчув неймовірну легкість. Тіло розслабилось, що не міг встояти на ногах. Сів і розридався, мов дитина. Схлипував, довго не міг зупинитись...

Після молитви я вперше за довгі роки заснув без наркотику й цигарки. Та вже на другий день відчув на собі силу диявола — гора сумнівів, скепсису й невірства звалилась на мене. Диявол доводив, що це неможливо. Коли я повірив його брехні, настав біль. Та дякуючи Богові, поряд були ті, котрі знали силу молитви й Божого Слова. Вихід був... Це повторювалось декілька днів. Я просив Бога, аби Він допоміг мені повірити, і Господь вийшов назустріч.

Чудо відбулось! Ломки не було, нормально працював шлунок, я не блював і спав спокійно. Покинуло звичне відчуття роздратованости, туги, страху. Настала свобода. Я спостерігав Божу працю над моїм життям. Побачив, яким великим, могутнім і сильним є Бог, який міг так легко впоратись з тим, що не вдавалось нікому. Він став мене цікавити. Я взяв у руки Святе Письмо й разом з отцем Орестом почав відкривати для себе істину. Ожило моє серце. Раніше я лиш відчував, коли воно стискалось, билось надто сильно, або й узагалі нечутно, від серця я завжди чекав якихось проблем. Тепер відкрив цілком инші його функції: від серця йшло тепло, там розпалювалась любов до Бога й до людей. У Святому Письмі для мене почали відкриватись глибини, про існування яких я й не підозрював. Я купався в теплому й ласкавому морі щастя, насолоджувався прекрасним життям з Богом.
ДЕ ЖОНА ТВОЯ?

Одного разу почув розмову отця з віруючим.

-Де твоя жінка, Максиме? — запитував отець. -Бог не спитає тебе, де твої друзі, як живуть твої сестри й брати. Але Він обов'язково запитає тебе, де є та жінка, з якою Я з'єднав тебе, і якій ти шлюбував вірність аж до смерти, обіцяв ділити з нею радощі й незгоди...

Зрозумів, що мовлено це також і до мене. Ми, щоправда, із дружиною не вінчались...

- Господь не формаліст!

Ця фраза отця була доречною й переконливою.

Колишню дружину було досить важко розшукати, як, зрештою, кожну людину дна, маргінальної сфери, про яку цивілізоване суспільство воліє нічого не знати. Катерину знайшов у реанімації однієї з львівських лікарень. Лікарі дуже здивувались, коли я до неї прийшов. Зазвичай до таких уже не ходять... Можливо, тому мене без перешкод і впустили в реанімацію. Два дні вона вже тут. По всьому тілу сорок п'ять абсцесів, вона вся гнила, до неї неможливо було підійти. Та все ж розплющила очі, і я зрозумів — упізнала мене.

- Тримайся. Будемо за тебе молитися, — сказав.

Чи чула вона мене?.. У храмі розповів про неї отцеві й друзям. Ми увесь вечір ревно молилися за неї. Наступного дня отець Орест сам захотів провідати хвору. Побачивши, що Катериною цікавляться, підійшов лікуючий лікар:

- На неї не маємо жодної надії. Житиме, поки витримає серце. Ліпше б забрати її додому...

Отець якийсь час роздумував, врешті сказав:

- Беремо.

Підстеливши великий шмат целофану, прямо із простирадлом перекинули її на носилки. Машина швидкої допомоги приїхала на територію храму. Там у невеликій прибудівці проживав із дружиною й чотирма дітьми отець Орест. Помістили її в нижній кімнатці, яка була призначена для гостей. Стовбичили там безпорадні.

- Користи від вас тут буде небагато, — мовив отець Орест, — мерщій у парк Знесіння й наламайте дрібненьких гілячок глоду разом із листям і плодами. Але добра цього нам треба багато. Тож поспішіть.

Були раді, що хоч чимось можемо зайнятись.

Велику торбу подрібнених гілочок глоду годину варили у двох величезних виварках. Опісля цей відвар вилили у ванну й опустили туди цей суцільний гнійник — тіло Катерини. Підтримував її за голову, поки вода не охолола. Бачили б лікарі наші маніпуляції — за голову вхопилися б. Єдине наказували: "Не мочіть ран!" Такі купелі ми влаштовували Катерині тричі на день. Благодатні купелі. Відвар глоду за два дні витягнув увесь гній зі зболеного тіла Катерини.

- Алилуя! — промовив отець, здіймаючи до неба руки, — тепер житиме!

Ми все ще продовжували ванни з віття глоду, отець і троє нових моїх друзів щовечора молилися в кімнаті хворої. Тепер тут було свіже повітря, напоєне запахом трави, якого не забуду до кінця свого життя.

Катерина безперестанку плакала й не відпускала від себе священика. Коли врешті заспокоїлась, розповіла про своє життя. Із часу, коли ми розлучились, вона капітально підсіла на голку. Декілька разів лежала в психіятричній лікарні, лікувалась від наркоманії. Перебувала мало не у всіх реанімаційних відділеннях міста. Дві складні операції на шиї. Вени були закупорені брудом від наркотиків, і кров не надходила з голови до тіла... За два роки мала п'ять клінічних смертей.

- Ти, ти мене врятував, моя любове, — хапала мої руки, аби цілувати.

- Схаменись, Катрусю! Що ти таке говориш! Кого я міг урятувати? Я? Найостанніший з останніх? Це все Бог. Живий Бог. Він зцілює кожного, хто покається і щиро звернеться до нього.

Катруся увесь час повторювала: "Таке враження, ніби народилася заново". Незважаючи на те, що були ми в маленькій і не дуже світлій кімнаті, бачили довкола себе життя, і життя було в нас. Боже світло вливалося в наші серця. Вони були відкритими для Ісуса. Тепер назавжди.

Ю.КИРИК ("БОЖИЙ ДАРУНОК")

Категорія: Духовна пожива | Додав: Georgij
Переглядів: 341 | Завантажень: 0 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 1
1  
Ділимося, обговорюємо, дискутуємо ТУТ

Ім`я *:
Email *:
Код *:























Друзі сайту









Радіо ДЗВОНИ - онлайн трансляція



Copyright MyCorp © 2017