Самогубство в Україні на сьогоднішній день, в умовах фінансової і політичної нестабільності стало злободенним. Людина прийняла рішення припинити своє земне життя і здійснює задумане. Самогубця -так називають людину, що свідомо позбавляє себе життя будь-яким способом, свідомо приймає рішення припинити своє існування і реалізовує його.
Перш за все, самогубець порушує 6-у заповідь: „Не вбий”. Морфологічно слово „самогубець” – складне: „погубив самого себе”. Причому, це є гріхом ще більш важким, ніж вбивство (тобто насильницьке позбавлення життя іншого). Вбивця має можливість покаятися у вчиненому, доки є живим. Є чимало прикладів, коли розбійники каялися і спасалися. Самогубство – гріх, після якого покаяння є неможливим. При самогубстві також чиниться насилля: розум і воля людини примусово позбавляють власну душу можливості реалізувати себе, підготувати для життя майбутнього, не використовуючи призначене земне життя.
Як кажуть давні книги існували певні правила для поховання померлих не своєю смертю, нехрещених дітей, самогубців, чаклунів і відьом. Якщо людина була при здоровому глузді і вчинила такий гріх, тобто сама в себе відібрала життя і таким чином вирішила, що вона на місці Бога (тільки Бог дарує і відбирає життя), то за правилами Церква позбавляє таку людину честі християнського похорону. Їх душі вважалися найбільш небезпечними і шкідливими. Таких небіжчиків ховали за огорожею кладовища, священики відмовлялися їх відспівувати. Ці могили завалювали гілками, камінням, сміттям. Святе Письмо каже, що під час другого пришестя Спасителя над кожною людиною просяє дивним світлом хрест. Це світло буде чудесним знаком воскресіння і преображення для спочилих. Тому позбавлення людини хреста в народі розумілося майже як прокляття, як позбавлення надії на майбутнє воскресіння.
Правила та рішення провінційного собору в Галичині, що відбувся в Львові Греко-Католицького Митрополичого Ординаріату у 1896 році каже, що парохи повинні бути обережними у похованні самогубців, не ховаючи їх на освячених цвинтарях з уділенням обряду церковного, хіба якщо ті в останню хвилину подавали знаки покаяння, або самогубця терпів помішання розуму. При наданні медичних довідок та свідченні цивільної влади, якщо парох має сумнів або існують певні поважні причини, належить справу донести до ординаріату, а тим часом тіло поховати без обряду церковного поза кладовищем. Коли сумніви будуть усунені, має бути похований згідно обряду, але без звиклих урочистостей при похованні.
Тому Церква не молиться за самогубців. Виняток: якщо людина здійснила цей гріх в стані безумства. За самогубця, що наклав на себе руки свідомо, молитися дозволено тільки особисто близькій чи рідній особі, але не на богослужінні.
Милостиню за самогубця можна подавати, не називаючи його ім’я: Бог знає, за кого здійснюється ця жертва.
В Церкві до самогубців зараховують осіб, що свідомо вирішили припинити своє життя і самі вибрали спосіб реалізації цього рішення, що загинули при бандитському озброєному нападі, вбивстві, а також таких, що померли від отриманих ран і каліцтва внаслідок цього. Однак жертви бандитського нападу, сюди, безумовно, не відносяться.
До самовбивць не належать люди, які позбавили себе життя несвідомо (випадкове падіння з висоти, втоплення у воді, отруєння їжею, порушення техніки безпеки на виробництві, у транспорті тощо). Не визнаються самогубцями люди, які здійснили цей акт і в стані гострого припадку душевного захворювання або під дією великих доз алкоголю чи наркотиків, однак не навмисне позбавлення себе життя.
Для того, щоб звершити чин поховання людини, яка вчинила самогубство в стані замішання, родичам потрібно звернутися в письмовій формі до Правлячого архиєрея з проханням дозволити по-християнськи поховати небіжчика. Самогубців заборонено ховати згідно з звичайним чином поховання із використанням хоругв, хрестів, Євангелія, хору, а також, якщо є можливість, не на загальному місці кладовища, а поза його межами. Проблему поховання самогубців, згідно з церковним чином, може бути розглянуто в кожному окремому випадку тільки єпархіальним архиєреєм.
Враховуючи, що сьогодні рідні самогубців інколи намагаються обманом провести відспівування покійних, священики повинні пояснювати парафіянам гріх самогубства. Священик в сумнівних випадках при відсутності письмового дозволу архиєрея може відмовитись від звершення церковного обряду, особливо при навмисній спробі родини скрити дійсну причину смерті покійного. При регістрації чину церковного обряду поховання, представник церковної ради зобов’язаний ознайомитись з «Свідоцтвом про смерть», виданим відділенням ЗАГСу.
У Івано-Франківській єпархії існує практика в таких випадках проблему поховання самогубців, згідно з церковним чином, розглядати в кожному окремому випадку окремо, тільки єпархіальним архиєреєм. Поховання проходить з обмеженнями; без читання псалтирі, без використання хоругв, хрестів, Євангелія, хору. Служиться Заупокійна панахида вдома і на цвинтарі, минаючи Божий Храм (тіло до храму не заносять). Деякі деканати надають повну відмову в церковному обряді поховання самогубці. В Церкві не моляться за самогубців, дораджуючи молитися тільки особисто близькій чи рідній особі, але не на богослужінні. При регістрації чину церковного обряду поховання, представники церковної ради ретельно ознайомлюються з «Свідоцтвом про смерть», виданим відділенням ЗАГСу, щоб уникнути будь, якого сумніву.
Самогубець ніби кидає в обличчя Богові отриманий від Нього найбільший дар – життя. Про те, що наше життя належить Богу, говорить апостол Павло: „Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе... і тому, чи живемо ми, чи вмираємо, - завжди Господні” (Єф. 5, 29).
Хоча самогубство є тяжким гріхом, однак судити такого чоловіка до нас не належить. Не повинні ми судити душу спочилого своїм розумом, бо хто з нас може заглянути в глибину серця людини? Хто є на стільки непомильним, що міг непомильно чиїсь вчинки розсудити, хто є всевидющим, щоб зрозуміти всі людські вчинки?
Тому не судімо померлих, а коли засуджуємо самогубство, не осуджуймо самогубцю. Бог то знає, які причини штовхнули таку людину в тяжкий гріх, Бог знає чому не лишилось в серці його жалю і покаяння - чому у відчаю перервав право Бога забрати життя, і зруйнував зухвалою рукою найдорожчий Божий дар.
Часто зустрічається, що самогубцям відмовляють похорону, закопують тіло за межами села чи міста, або в іншому місці, яке називають нечистим. Хочеться запитати кожного розважливого християнина, чи це є правильно, чи розумно, чи справедливо, чи в дусі християнської віри знущатись над тілом самогубці? Бо не тіло, але спокушений дух штовхнув до гріха. Тож навіщо знущатись над тілом, яке в самогубстві нічого крім терпіння над собою не мало? Або, чи оскверниться земля коли там поховають самогубцю, або чи можна покарати самогубцю, не даючи йому місця на цвинтарі? У псалмах читаємо: «Господня є земля і всі, що живуть на ній…» (Пс.23.1)
Нерозумним є твердження, що коли одного самогубцю поховати без почестей і десь у лісі, то й сотий боятися буде насильство над собою зробити. Але, якщо той за свого життя не вважав ні на Бога, ні на людей, ні на родину, ні навіть на себе, ні на свою безсмертну душу, ні на пам'ять праведних то, що йому з того як його поховають? Мертве тіло болю не чує, ганьби не відчуває, гріха не творить, то що йому з того як його поховають.
Виходячи з таких обставин не належить брати на себе осуд над самогубцем, але надати йому, якщо не християнський похорон, то хоча б місце на цвинтарі, - Бог нехай судить, бо хто знає якої ласки або милості ми будемо очікувати в своєму житті, отже в християнській любові прощаймо і самогубцеві, та просімо Бога, щоб не поставив того тяжкого гріха в число днів його, але помилував по великій своїй милості.
Стережімося лукавих думок, пильнуймо життя як найдорожчий Божий дар, стараймося по-християнськи жити, по-християнськи померти, в надії на життя вічне і воскресіння. Амінь.
