В наш час можна дуже часто зустріти насмішки, кепкування та яскраве висвітлення упадків чи гріхів духовенства. Звісно, залишила свій гіркий слід на свідомості людей радянська епоха, яка воднораз не дала змоги належно підготувати Церкві кілька поколінь духовенства, проте помітно, що бажання злорадствувати над упадком свого ближнього, а ще більше - духовного наставника у багатьох людей сидить ніби в крові. У цій статті протоієрей Михайло Мельник на прохання порталу розповість, чому трапляється так, що люди радіють з упадків духовенства.

Люди насміхаються, бо не знають, може ніколи не чули, можливо ніхто їм не говорив, не вчив і не пояснював, що за наукою Спасителя ніколи і нікому жодним чином не припустимо не те, що радіти чиїмось упадкам, а й навіть бути байдужим до будь-якої біди (великої чи малої) свого ближнього. Так, кожен упадок в гріх – це велике горе, бо таким падінням зневажаємо і ображаємо свого Творця. І такій людині крайнє необхідно не лише співчувати (це найпростіше і найлегше), а співстраждаючи, щиро жаліти за її проступок, молитися і просити Бога прощення за її провини.

Та є ще одна сторона цієї важливої і великої проблеми духовного життя християн. Це коли духовні отці надмірно строго поводяться зі своїми парафіянами по відношенню до їхніх упадків. А їм, як і всім, без жодного сумніву, хочеться до себе милосердного і співчутливого відношення з приводу своїх упадків. Тому, коли явно і відкрито падають у гріх священики (духовні батьки і вчителі, наставники, провідники і лідери) віряни чуються і усвідомлюють себе не найгіршими, не пропащими, а, отже, мають і плекають надію на своє спасіння. А в цьому, власне, велика небезпека, загроза і біда для священнослужителів. Бо бути причиною і спонукою до гріха, це не рятувати, а підставляти ногу і штовхнути людину до падіння. Як бути і що ж тоді робити священнослужителеві (єпископові, священикові, монахові), який підштовхнув людину до падіння? Як йому каятися і відпокутувати гріх, щоб мати для себе надію на Боже прощення, а також врятувати людину, яку спокусив до падіння у гріх? Без жодного сумніву, мусить бути явне і відкрите перепрошення за свою провину і рівноцінна важкості гріха відповідна покута.

Ось до теми кілька історій.

В одному місті був єпископ, який був спокушений дияволом і впав у смертний гріх. Усвідомивши важкість свого душевного стану, він вирішив привселюдно розкаятися. Тож одного разу у велике свято, коли в храмі було багато людей, він перед всім народом щиро, з душевним болем і зі сльозами на очах сповідав свій гріх. Потім зняв з себе омофор, положив його на престол і мовив до народу: «Простіть мене, брати і сестри! Тепер я вже не можу бути у вас єпископом». Бачивши велике смирення і сокрушення свого пастиря, всі, хто був у храмі, з плачем вигукнули: «Нехай гріх твій на нас впаде, отче, тільки не залишай нас свого пастирства». Та добрий батько не піддавався на сльози і умовляння своїх духовних дітей. Але й вони не відступали і не переставали благати його залишитися в них. Тоді єпископ голосно промовив: «Ну, добре! Якщо ви так дуже бажаєте, щоб я залишився у вас, то погоджуся тільки за однієї умови і якщо ви дасте мені слово, що беззаперечно виконаєте те, що я повелю вам». Всі дали слово. Тоді єпископ наказав зачинити двері храму і мовив: «Знайте тепер, той з вас не буде мати частини від Бога, хто зараз не потопче мене своїми ногами». Із цими словами він простягнувся ниць на землі. Всі злякалися, але боячись порушити дану обіцянку, переходили через нього. Та коли останній чоловік переступив через єпископа, в храмі залунав голос з неба: «Так, велике смирення у єпископа і тому Я простив йому гріх!». Всі почули цей голос і зі сльозами радості на очах прославили Господа. (Алфавітний патерик. Л. 194.).

Так, зло і гріх часто приходять через спокуси. Тому більшою мірою винуватцем є та людина, яка спричинилася, тобто підштовхнула словами чи своїм поганим прикладом до падіння. Навіть байдужий, не засуджуючий погляд, не зупиняє, а навпаки дозволяє на зло і він також є причиною до падіння. Тому Господь строго виголошує: «Горе тій людині, через яку спокуси приходять!» (Мт. 18, 7).

Мені багато разів приходилося від людей похилого віку чути (та ще й в наш час іноді переповідають), як у сусідньому селі ще у 30-х рр. минулого століття один священик відмовив у звершенні похорону бідного селянина, бо його син не мав грошей, щоб заплатити. Він сказав: «Продай корову і будуть гроші». «Але ж чим я тоді буду своїх дітей годувати?», – відповів селянин. «Це твоя справа», – сказав духовний батько.

Та ні, це не були слова духовного батька – Христового пастиря, який мав би душу покласти за своїх духовних дітей. Це промовляв обрядомаг, требовиконавець, найманець, заробітчанин, або – пан. Власне, як світські пани, в той час поводилися священики. А чому? (До речі, чому всесвітньовідомий письменник В. Стефаник у своїх новелах ніколи не згадував роль Церкви в особах Її священнослужителів та ще й в той час, коли йшлося про смерть з голоду?).

І як іноді тоді бувало, складну ситуацію з похороном врятував місцевий жид-корчмар. Він охоче, з відповідними відсотками або з умовою фізично відпрацювати на його господарстві, дав селянину необхідні гроші. При тому жид з великим задоволенням насміявся зі священика і віри. Та найбільша біда була в тому, що цією історією були згіршені сотні, а то й тисячі людей не тільки цього села, але й навколишніх. Її, в Радянські часи часто згадували і радо переповідали безбожники, комуністи та комсомольці.

А ось ще одна сумна історія яку нещодавно переповів мені один священик.

У час Великого посту до нього підійшла його парафіянка і з острахом сказала: «Отче, я зважаючи на ваші постійні глибокозмістовні духовні науки і бачачи вашу доброту, щирість, намагання допомогти кожній людині для спасіння її душі, довіряю вам і прошу прийти посповідати мого батька, якому вже за 80 років. Останній раз він був у сповіді ще перед війною з німцями, коли було йому 8-9 років. Тоді священик повівся з ним дуже грубо, звинувативши його в тому, в чому він не мав ніякої провини. Це підірвало батькові довіру до священиків. Не знаю чи він погодиться сповідатися. Просто я маю надію, бо він багато разів чув від людей про вас тільки добре і це його захоплювало. А коли я сказала йому, що запрошу вас, він не одобрив моє намірення, але й не заперечив».

Коли духовний отець увійшов до хати, дідусь зі страхом в очах запитав:

– Ви направду будете мене сповідати? Не будете сварити, кричати?

– Ні! Чому? Я вам не караючі органи! Я не слідчий, не прокурор і не суддя! Я відповідатиму перед Богом за спасіння вашої душі. Сам Христос вчив, що небо дуже радіє, коли каються і навертаються до Бога грішники. Тому щиро бажаю допомогти вам очистити сумління і душу…

Близько години тривала щира сповідь. Сльози радості і вдячності дідуся до глибини душі зворушили духовного отця і були для нього найбільшою віддякою та нагородою. Він, як воістину духовний батько, спричинився до очищення і зцілення ще однієї грішної душі, і вона вже не чулася загубленою і пропащою. Їй відкрилася дорога, яка невдовзі приведе її, як дитину, до свого Небесного Батька у вічне і щасливе життя.


                                                                                  Протоієрей Михайло МЕЛЬНИК

                                                                                   ДжерелоРелігійний портал Kirios  

Обговорити цю статтю можна Тут