Зустрілись двоє. Почали розмову. Тема розмови була спірна. І як це звичайно буває, кожний почав відстоювати свою правоту, свою істину. Почалась завзята суперечка. За якийсь короткий час розійшлися, будучи кожний при свої думці та з твердим переконанням, що його думка є кращою від думки суперника. Так, як вони були віруючі люди, вони добре знали, що істина є одна і, якщо раніше не було сумніву, хто правий, а хто ні, то тепер кожний запитував себе, чому совість не є спокійною? Все було ясно: десь була помилка, яка довела до конфлікту між двома, до сварки. Того вечора кожний із двох зробив висновок: я був неправий. Наступного дня у двох з’явилась мрія примиритися, щоб знову мати мир та спокій у серці, щоб знову запанувала любов між ними, щоб знову могли щиро усміхатися один одному, щоб знову були раді взаємній дружбі. Ось це і була істина. Істина, котра не будувалася на думці чи мудруванні, яка виходила із самого серця. За якийсь час один із них був свідком подібної ситуації. Коли у його присутності почалась конфліктна розмова, він вже знав, чим це може закінчитися. Тоді підійшов до тих двох переконаних у власній правоті і тихо сказав: не вартує відкидати істину. Вони двоє поглянули у його очі, немов питаючи: Чию(з них двох)? Він зумів відчитати це запитання і продовжив: Божу істину: по любові між собою пізнають, що ви мої учні!
А ти де шукаєш істину? А взагалі, що для тебе є "Істиною”?
