Українська
Греко-Католицька Церква

Неділя, 22.10.2017, 00:28

Слава Ісусу Христу! Гість | Група "Гості" | RSS
Головна | Духовна пожива | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Розділ сторінки











Форма входу





Пошук

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 190

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Головна » Файли » Моя мандрівка великим постом

Теофан Затвороник. Проповідь на Хрестопоклонну неділю
26.03.2011, 17:17
 Перша проповідь на Хрестопоклонну неділю

Посеред святої Чотиридесятниці Церква пропонує нам вшанувати святий хрест Господній і поклонитися йому. Це свідчить про її материнську дбайливість щодо нас... Церква хоче зміцнити тих, хто слабне в подвигах посту, виправляючи себе, а ревних надихнути на більші подвиги й усім подати думку та намір до кінця життя невідступно та непохитно йти слідом за Господом, несучи хрест, котрий кожен із нас взяв на себе, коли вирішив годити Богові.

Згадайте, що було у вас на душі, коли ви покаялися в гріхах і, відвернувшись від пристрастей та пристрасних учинків, сказали Господеві через свого духовного отця «не грішитиму більше»? Якщо це було сказано щиро, то, мабуть, ви відчували тоді повну готовність до крови подвизатися проти ворогів Господа і ваших, розпочати боротьбу проти пристрастей і пожадань, не шкодуючи себе і не потураючи собі, приносячи в жертву все дороге, однак грішне — з цілковитим самозреченням. Безумовно, що після сповіді, сподобившись святого причастя, ви, відходячи від Господньої чаші, одразу ж почали цю борню чи цей подвиг мисленної та сердечної вірности Господеві, а її спокуси стали з'являтися перед вами на кожному кроці, у ваших звичних справах. Тепер ви знаєте — ця борня нелегка, а головне, як жива, надто відчутна. Ви повинні були відмовляти собі в тому, що залягло глибоко в серці, й, щоб досягти успіху, тримати в напрузі душу й тіло. Один-два дні можна так провести майже не натрудившись, а за тиждень — втомишся, за два — ще більше. Коли подумаємо, що так треба прожити до кінця посту й усього життя, мимоволі руки ніби опускаються і підкошуються ноги, тобто відчуття тягаря подвигу почне пригнічувати й розхитувати первісну рішучість або, принаймні, спонукати до пільг і послаблень. Оскільки як одне, так й инше згубне, бо означає втечу з поля битви, повернення назад, тому, передбачаючи такий наш стан, свята мати наша, Церква, поспішає нам на допомогу, щоб пожвавити нашу ревність, виразно закарбовуючи в нашій пам'яті лик розп'ятого Господа, пропонуючи нам поклонитися Господньому хресту. Церква каже кожному з нас: «Дивися на Господа, що висить на хресті. Чи бачиш, що Він, зійшовши на хрест, вже не сходив з нього доти, доки не віддав свого духа Богові й Отцеві. Ось і ти, розпочавши подвиг боротьби із пристрастями на догоду Господеві, починаєш відчувати, що ти ніби розп'ятий на хресті. Так воно і є. Гляди ж, перебувай на цьому хресті спокійно, не поривайся і не метушися, а насамперед відсікай кожен помисел, що нашіптує тобі зійти з нього, аж доти, поки не настане пора й тобі сказати: «Отче, у Твої руки віддаю дух мій!»

Зміст цих слів такий: не послаблюй своєї рішучости, не потурай собі, не змінюй початих подвигів, твердо ступай болючим шляхом самовідречення. Він приведе тебе до блаженного спочинку на лоні Небесного Отця.

Ця наука проста й зрозуміла. Й для скількох людей вона, можливо, саме вчасна! Помолімося, щоб Господь дарував і всім нам завжди перебувати в такому настрої. Якщо вирішили догоджати Господеві, не відступимо від цього рішення; якщо почали подвиг, то довершуватимемо його. А коли неміч братиме своє і розхитуватиме наш дух, поквапмося щоразу розворушувати його належними помислами. Скажімо йому: инакше не можна; або гинути, або бути на хресті саморозпинання, поки є в нас подих життя. І Господь був на хресті, і всі святі йшли хресним шляхом. Тому і ми, маючи навколо себе таку велику хмару свідків... вдивляючися пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри... біжімо витривало до змагання, що призначене нам (Євр. 12, 1-2). Справді, тяжко й болюче! Але хіба ж без обітниць цей труд? О! Страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з 'явитися! Далеко до цього! Однак потерпімо трохи, постійно вмертвлюючи себе, й ще тут відчуємо присмак блаженства, котре чекає нас у майбутньому. Чи багато ми натрудилися? Навіть нема на що подивитися, а вже хочемо збирати приємні плоди. Запалаймо натхненням! Нас ударили, а ми завдаємо удар у відповідь, і в такий спосіб міцніємо, а ворога виснажуємо. Й чим більше завдамо ударів у відповідь, тим міцнішатимемо, а ворог слабшатиме. Потім із ворожого полчища один за одним вибуватимуть ті, що нас поборюють: нарешті відчепляться і найлютіші та най-настирливіші, й хіба що здалеку не прямо нападатимуть на нас. Ось і мир, а за миром радість у Святому Дусі. І це може швидко настати. Тільки візьмімо собі за закон — не піддаватися і не потурати. Однак, браття, саме в цьому й полягає наша біда. Хто наш найперший ворог? Жаль до себе — щонайулесливіший і найнебезпечніший ворог. «Попусти, — каже, — трішечки, ти втомився!» Підтримує, бачите, нас. А послухай його та попусти собі в чомусь? — Одне послаблення призведе до другого, друге до третього, а потім усе порушиться і весь суворий порядок відійде й усі порядки благочестивого життя забудуться. Водночас думки розсіються і пожадання розпаляться, а ревність духа охолоне. У такому неладі прийде улюблена пристрасть — здобуде спочатку увагу до себе, потім прихильність, а потім згоду. Після цього тільки-но трапиться нагода, і гріх — готовий. Ось і знову падіння, знову потьмарення розуму, знову муки совісти, знову нелад і внутрішній, і зовнішній. Тоді падіння за падінням; і знову все піде по-давньому, ніби діло самовиправлення й не починалося.

Та що я кажу: по-давньому? Буде гірше! Бо як після блискавки та сама нічна темрява видається темнішою, так, коли встати з гріха, нові падіння, повторюючись, доводять бідну душу до ще більшого розладу. Про це, застерігаючи нас, каже сам Господь: А коли дух нечистий вийде з чоловіка, то блукає по місцях безводних, шукаючи спочинку, та не знаходить. Тоді промовляє: повернусь у дім свій, звідки я вийшов. Приходить і знаходить його порожнім; заметеним та прибраним. Тоді він іде, бере з собою сім инших духів, гірших від себе, і вони входять і оселюються там, І останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше (Мт. 12, 43-45).

Гірше, ніж перше! І за законом Божої правди так і повинно бути. Чи давно ти каявся та плакав? Господь прийняв розкаяння і все простив, знову повернув своє попереднє благовоління й у святому причасті дозволив поєднатися з Ним. Людина ж — що за це все? Якийсь час була статечною, а згодом віддалася гріхові. Як можна цьому потурати? Ось і слухай суворий вирок суду: Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить кари той, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився за звичайну, і Духа благодаті зневажив? Знаємо того, хто мовив: До мене належить відплата, я відплачу, — говорить Господь. Страшно впасти в руки Бога живого! (Євр. 10, 28-31). В иншому місці святий апостол говорить ще страшніші слова й пояснює їх тим, що чоловік, який, прийнявши благодать, знову впав, стоїть поруч із тими, які розпинали Господа; називає його таким, що вдруге розпинає Спасителя, і виголошує Йому ще страшніший вирок, кажучи, що таких, які, скуштувавши небесного дару, впали, неможливо знову оновити в покаянні. Так апостол має на увазі, звісно, не плиткість Божого милосердя, а остаточне розслаблення тих, що падають. Адже від повторних падінь душа черствіє, притуплюється совість, відчуття розкаяння — і наближається повне віддання себе своєму падінню. Тому й продовжує святий апостол: земля бо, що п 'є дощ, який падає на неї часто... а та що приносить терня й будяки, непотрібна, близька до прокляття: кінчається тим, що її спалять (Євр. 6, 7, 8).

Адже буває так, що, наприклад, годинник лагодять, а потім дійде до того, що й нема вже чого лагодити. Так і в гріхопадіннях, дехто дійде до того, що його нічим не виправиш.

Так лякає нас Господь у своєму слові не для того, щоб довести когось до відчаю, а для того, щоб, знаючи це, ми пильно дбали, аби й справді не зневіритися; для того, щоб коли хтось упаде, то не валявся, а поквапився встати, а хто встав, щоб пробуджував у собі ревність стояти завжди, не дозволяв собі зледащіти й знову падати в колишні гріхи й потурати пристрастям. Бо ж не можна залишатися в падінні. Треба встати. Допоміг Господь, устали, — то стійте. Який сенс знову доводити себе до падіння, знаючи, що знову треба вставати і що це буде складніше? Почали справу — не кидайте. Тяжко? Здолайте себе: з дня на день буде щоразу легше. А згодом зовсім легко. Не тільки ж труди та немочі посилає Господь, а й утіху. А там і смерть скоро, й кінець усьому. Даруй, Господи, щоб вона застала нас на доброму шляху розкаяння і самовиправлення!

Згадуючи, браття, про це все нині, перед Господнім хрестом, постановімо в своєму серці не змінювати усталеного наміру догоджати Господеві й перебути Йому вірними аж до кінця життя в трудах самозречення та самовиправлення. Амінь.

22 березня 1865 р.

 Друга проповідь на Хрестопоклонну неділю


Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа (Гал. 6, 14), каже святий апостол Павло. Як же ж це святий апостол до такого дійшов настрою, що нічим иншим не хотів хвалитися, окрім Спасителевого хреста? Бо ж хрест — це скорбота, утиски, приниження: то ж як ним хвалитися? І ось апостол Павло хвалиться ним, а разом із ним, звісно, хвалилися й усі апостоли, а за ними й инші хрестоносці. Чому ж? Добачили богомудрі мужі велике значення хреста, високо цінували його і хвалилися, що сподобилися носити його. Вони у ньому вбачали замість утисків — широту, замість гіркоти — солодкість, замість приниження — велич, замість безчестя — славу, й хвалилися ним, як хтось инший хвалиться якоюсь розкішною прикрасою та відзнакою.

О, коли б і нам дарував Господь таке розуміння і такий настрій, щоб збагнути та відчути силу хреста й почати хвалитися ним! Цього не можна не побажати перед хрестом, котрий виносять, щоб ми поклонилися йому.

Ось коротке загальне пояснення значення хреста: Господь спас нас своєю смертю на хресті; на хресті він розірвав рукопис наших гріхів; хрестом примирив нас із Богом і Отцем; через хрест зіслав нам благодатні дари й усі небесні благословення. Але такий хрест Господній у ньому самому. А кожен із нас стає причасником його спасенної сили не инакше як через власний хрест. Власний хрест кожної людини, з'єднуючись з хрестом Ісуса, переносить на нас силу і дію цього останнього, стає мовби каналом, по якому із Христового хреста переливається на нас всяке добре даяння і всякий дар звершений. Так, бачимо, що власні хрести потрібні для спасения настільки ж, наскільки потрібен хрест Спасителя. І ви не знайдете жодного спасенного, що не був би хрестоносцем, ось тому кожен зусібіч оточений хрестами, щоб не обтяжувати себе пошуком хрестоношення і перебувати поблизу спасенної сили Ісусового хреста. Можна сказати так: оглянься довкола себе й зазирни в своє нутро, коли побачиш свій хрест, неси його як годиться, з'єднуючись із хрестом Ісуса, і спасешся.

По волі й по неволі кожен несе свій хрест, і хрест здебільшого не простий, а складний; але не кожен дивиться на нього через хрест Ісуса, не кожен чинить його середником свого спасения, тому не в кожного хрест буває спасенним. Перегляньмо всі можливі хрести й з'ясуймо, як годиться нести кожен із них, щоб він був силою на спасения.

Хрестів багато, але всі вони поділяються на три види: перший вид — хрести зовнішні, що їх становлять скорботи й біди, та взагалі гірка доля земного життя; другий — хрести внутрішні, що народжуються в боротьбі із пристрастями та пожаданнями ради чесноти; третій — хрести духовно-благодатні, котрі покладає на нас цілковита відданість волі Божій.

Нині скажу вам декілька слів про хрести зовнішні. Це найскладніші та найрізноманітніші хрести. Вони є на всіх наших дорогах і трапляються майже на кожному кроці. До них належать: скорботи, біди, нещастя, хвороби, втрата рідних, невдачі на службі, всілякі злигодні та збитки, родинні клопоти, несприятливі стосунки, образи, кривди, наклепи — й узагалі земна доля у кожного так чи инакше нелегка. У кого нема якогось із цих хрестів? І не можна їх уникнути. Від них не рятує ні знатне походження, ні багатство, ні слава ні жодна земна велич. Вони зрослися із нашим перебуванням на землі з тієї миті, коли зачинився земний рай, і не відступлять від нього доти, доки не відчиниться рай небесний.

Якщо хочеш, щоб ці хрести послужили твоєму спасению, використай їх за наміром Божим, так, як вони призначені людині взагалі й тобі зокрема. Навіщо ж Господь постановив, що на землі ніхто не житиме без прикрощів і тягарів? Аби не забувала людина, що вона вигнанець, і перебувала б на землі не як свояк у рідному краю, а як сторонній і зайда на чужині, та й шукала можливості повернутися на свою справжню батьківщину. Тільки-но згрішила людина, одразу було вигнано її з раю, а поза раєм напосілися на неї скорботи, злигодні та всякі невигоди, щоб пам'ятала, що вона не на своєму місці, а покарана, і щоб шукала помилування та повернення до свого чину.

Отже, коли бачиш скорботи, нещастя та сльози — не дивуйся, і коли зносиш їх — не нарікай. Так годиться. Не належить злочинцю та неслухові цілковите благоденство й щастя, збагни це й терпляче знось свою долю.

Але чому, — запитаєш, — я терплю більше за иншого? Чому мене обтяжують біди, а иншому щастить майже в усьому? Мене роздирають скорботи, а инший потішається? Якщо це — спільна доля всіх, то хай би її прийняли всі без винятку. Але ж саме так є. Придивися й побачиш: тобі тяжко сьогодні, а иншому було тяжко вчора, або буде тяжко завтра; а нині Господь дозволяє йому відпочити. Навіщо дивишся на години та дні? Дивись на усе життя, з початку до кінця, і побачиш, що всім буває тяжко, й дуже тяжко. Знайди такого, що все життя веселиться? Навіть царі часто ночі не сплять, бо серце тужить. Тобі зараз тяжко, а чи раніше не бачив ти радісних днів? Бог дасть, то й ще бачитимеш.

Потерпи ж, проясніє і над тобою небо. У житті, як у природі — бувають дні то ясні, то понурі. Чи бувало колись таке, щоб не відходила чорна хмара? І чи був хто на світі, хто так би думав? Не думай і ти так про своє лихо й утішишся упованням.

Тобі важко. Але хіба це випадково, хіба без причини? Похили трохи твою голову і згадай, що Господь піклується про тебе, як батько, й очей з тебе не зводить. Коли спіткало тебе горе, то не инакше, як за Його згодою та волею. Не хто ж як Він, послав його тобі. А Він дуже добре знає, що, кому, коли і як посилати; й коли посилає, то посилає на добро того, хто зазнає горя. Так досліди й побачиш благі щодо тебе наміри Божі в скорботі, що спіткала тебе. Чи якийсь гріх хоче Господь очистити, чи від гріховного діла відвести, чи прикрити меншим горем від більшого, чи дає тобі нагоду виявити Господеві вірність і терплячість, щоб на тобі потім показати славу свого милосердя. Що-небудь із цього, звичайно, підходить тобі. Тож відшукай, що саме, й приклади до своєї рани як пластир — і вона перестане пекти. Зрештою, якщо виразно й не побачиш, що саме хоче дарувати тобі Господь через горе, що спіткало тебе, то, не роздумуючи, увіруй в серці своєму, що все від Господа й що все, що від Нього, служить нам на добро; і тлумач неспокійній душі: так Господеві до вподоби. Терпи! Кого Він карає, той для Нього як син!

Найбільше зважай на свій моральний стан, від якого залежить твоя вічна доля. Якщо ти грішний — а воно, звичайно, так і є — то радій, що вогонь скорботи прийшов спалити твої гріхи. Ти дивишся на горе тільки на землі. Перенесися ще й в инше життя. Стань на суді. Поглянь на вічний вогонь, що його приготовано за гріхи. А тепер поглянь на своє горе. Якщо там тебе засудять, то яких бід не побажав би ти зазнати тут, аби лишень не потрапити під засуд! Ти бажав би, щоб тебе щодня різали й пекли, аніж там терпіти незвідані й безконечні муки. Чи ж не краще, щоб там не зазнати такого, перенести тепер не таке вже й велике горе, щоб цим визволитися від вічного вогню? Кажи сам собі: за мої гріхи послано мені такі удари й благодари Господа, що Його доброта веде тебе до покаяння. Потім, не сумуй даремно, а розпізнай, маєш гріх, покайся й перестань грішити. Коли так налаштуєшся, то, звичайно, скажеш: мені ще й мало. За мої гріхи я заслуговую більшого.

Отож, чи ти зазнаєш спільної гіркої долі, чи окремо терпиш біду, благодушно зноси, вдячно приймаючи їх з Господньої руки, як ліки проти гріхів, як ключ, що відмикає двері до Небесного Царства. Але не ремствуй, нікому не заздри, бездумно не журися. Бо в горі так буває, що один починає бідкатися та ремствувати, другий зовсім розгублюється та впадає у відчай, а третій поринає в свою біду та й сумує, не оглядаючись думкою довкола і не підносячи серця вгору — до Бога. Такі не несуть, як годиться, посланих їм хрестів і гають час сприятливий і день спасения. Господь подає в руки готове спасения, а вони його відкидають. Спіткали біда й горе — вже несеш хрест. Вчини ж так, щоб нести його на спасения, а не на згубу. Для цього треба не гори переносити, а дещо змінити в помислах ума та схильностях серця. Збуди вдячність, змирися під міцною рукою, покайся, зміни своє життя. Якщо перестав вірити, що всім керує Бог, повір знову усією душею й обцілуєш Божу правицю. Якщо не добачаєш зв'язку між горем і твоїми гріхами, то пильно придивися оком совісти й побачиш, оплачеш гріх і зволожиш сухість горя сльозами покаяння. Якщо забув, що гірка доля тут викупить тебе із щонайгіршої неволі там, воскреси пам'ять про це і до мужности долучиш бажання скорбот, щоб за малі печалі тут, знайти вічну милість у Господа. Чи це багато й чи тяжко? А, між иншим, такі помисли й відчуття — це ті ниточки, котрі пов'язують наш хрест із хрестом Ісусовим, з якого тоді струменять спасенні сили для нас. А без них хрест тяжіє на нас, а спасения не дає, бо він не з'єднаний із хрестом Ісуса. Тоді ми не хрестоносці, не спасаємося й не можемо хвалитися хрестом Господа нашого Ісуса Христа.

Сказавши вам дещо про зовнішні хрести, запрошую вас, браття, бути мудрими, відкуповуючись від пори гіркоти та скорбот витривалим, вдячним і покаянним терпінням. Тоді відчуємо спасенну дію скорбот і радітимемо, коли зазнаватимемо їх, угледівши крізь них світло слави, та навчимося хвалитися ними не тільки задля майбутнього, а й задля теперішнього плоду від них. Амінь.

1864 р.


З книги  "Про покаяння, причастя святих Христових таїнств і виправлення життя"  в-во   Свічадо.

Категорія: Моя мандрівка великим постом | Додав: Georgij
Переглядів: 1715 | Завантажень: 0 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 3
2  
Дякую за чудову підбірку матеріалу, але прохання, на майбутнє, збільшити розмір шрифта у тексті хоча б до 10 і інтервал між рядками збільшити до 1,5. Дуже важко читати. Не кожен має можливість видрукувати статті у потрібному форматі. Дякую.

3  
Слава Ісусу Христу! Дуже радий, що матеріал припав до душі, дякую за підказку, виправляєм задля зручності читання духовного покріплення. Хай вас благословить Господь!

1  
дякую як бальзам на душу

Ім`я *:
Email *:
Код *:























Друзі сайту









Радіо ДЗВОНИ - онлайн трансляція



Copyright MyCorp © 2017