Теофан Затворник. Проповідь на другу неділю Великого посту
|
| 11.03.2012, 11:01 |
Оце вже для багатьох із вас минув тиждень, відколи ви, примирившися з Господом, ідете дорогою нового, боговгодного життя. Гадаю, ви вже пересвідчилися, що в ділі спасения найбільше часу відведено боротьбі. Так воно й повинно бути. Ворог, із чийого краю ви вийшли, сподівається знову вас запопасти, задумує лихе; й пристрасті, яким ви вирішили відмовляти й відмовляєте, ще не завмерли й навіть, не дуже ослаблені, повстають знову з більшою чи з меншою силою й вимагають, щоб їх задо-вільнити. Ці напади вражають нас то з одного, то з другого боку. Тому й треба відбиватися від них і проти них боротися, такий закон життя в Христі Ісусі. Кожен християнин, що шукає спасення, обов'язково повинен пройти три ступені, а саме: почати з покаяння та навернутися до Бога, а потім через боротьбу з пристрастями ввійти в царину чистоти. Покаяння — це початок дороги, а чистота — кінець, боротьба ж з пристрастями заповнює простір між ними. Ви вже розпочали простувати цим шляхом, тому тепер, згідно з незмінним законом, боретеся. Тож будьте мужні й нехай скріпиться ваше серце. Ви — воїни, тому годиться вам мати зброю. Хочу вказати вам на неї, аби знаючи, чим воювати, ви не думали про це під час битви.
Святий апостол Павло, озброюючи християн на битву, заповідав їм: Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч (Еф. 6, 11). Але зодягніться в повну зброю, щоб жодна частина тіла не була доступна ворогові. Тож взоруйтеся на вояків, що, вирушаючи на битву, беруть шаблю, списа або мушкета, на голову — шолом, на обличчя — забороло, на груди — лати, а инші частини тіла прикривають щитом. Словом, кожну частину захищають відповідним оружжям. Так і в духовній борні нам, як воякам, кожну частину свого єства треба належно озброїти. Бо ж на кожну сферу людського єства ворог нападає по-своєму, кожну з них атакує своя пристрасть і свій гріх. Той, хто захищається, повинен кожну частину прикрити належною зброєю.
Подивіться лишень, які частини творять чоловіка, хто на них нападає, і яка існує зброя супроти цих набігів. Перегляньмо кожну частину нашого єства та добре озброймо її. У нас є тіло. Злагоджена дія різних органів підтримує його життя. Заспокоєння потреб тіла — це природній закон. Та ось до них закрадається пристрасть, заспокоєння потреб переростає міру й перетворюється в гріх.
Наше тіло мусить живитися харчами. До органів, що приймають харч, належить, горлянка й шлунок. На них нападають такі пристрасті: надмірне вживання їжі, прив'язаність до вишуканих страв та приправ, обжирство й пияцтво. Зброя, що нею треба відбиватися від цих пристрастей, це — стриманість і піст,
У нашому тілі є органи чуття, до них підходять нервові закінчення. На цю сферу нападають багато пристрастей. Кожне з чуттів терпить від своєї спокуси: око — від своєї, вухо — від своєї, смак — від своєї. А загальна пристрасть, що нападає на кожне з них, — це приємне подразнення чуття, або чуттєве задоволення. Зброю, котрою треба озброїти цю сферу, святі Отці називають оберіганням чуття, а насамперед зору й слуху, від усіх спокусливих вражень. Для цього треба усамітнитися та не наражатися на спокусливі речі, особи й місця.
Наше тіло рухоме. Органи руху — це м'язи, руки й ноги. Пристрасті, що нападають на цю сферу, — це, з одного боку, ледарство й сонливість, а з иншого, легковажність, непосидючість, пристрасть до гри та розваг, танці, акторство, бійки тощо. Зброя, котрою треба захищати цю частину, — праця, чування, поклони, статечні рухи.
Маємо язик — орган слова. Його наступають такі пристрасті: пустослів'я, марнослів'я, плітки, сварки, святотатство. Зброя, якою треба його огородити, — це розсудливе мовчання уст.
Отаке наше тіло, такі пристрасті його долають і така проти них зброя. Всю цю зброю святі Отці називають тілесними подвигами. Отож слід запанувати над тілом і навчати його благочестивого життя. Ті ж, що є Ісус-Христові, розп'яли тіло з його пристрастями та пожадливостями (Гал. 5, 24).
Тепер звернімо увагу на душу. Тут на першому місці стоїть уява та пам'ять — скарбниця душі з усіма її коштовностями. Душу бентежать такі пристрасті: мрійливість, неуважність або незосередженість ума, примхливість, — їх розпалює читання романів і пусті балачки. Зброя проти них — це уважність або тверезість та бадьорість духа.
За уявою йдуть розум і розсудливість, які повинні все розпізнавати. Вороги, які шкодять їм, — це цікавість, сумніви, гордість, довіра тільки собі, непоступливість у власних судженнях, брак особистих переконань. Зброя, в котру треба їх зодягнути, — це читання Божого слова та творів Отців, бесіда з досвідченими в духовному житті людьми, власні роздуми про підпорядкування голосові Церкви.
Поруч із розсудливістю стоїть воля — діяльна здатність бажань і починань. Пристрасті, що мучать її, — це клопітливість, корисливість, норовливість, непокірність, зухвалість і розгнузданість. Зброя проти них — усебічний послух, або покірність, підпорядкована законові та уставові — життєвому, суспільному і тому, котрий дає духовний отець.
До цього ж розряду належить смак — здатність до естетичних задоволень. Пристрасті, що нападають на нього, такі: запопадливе дотримування моди, надмірне причепурювання, схильність до розваг, балів, театрів. Духовна зброя супроти цих пристрастей: духовний спів, ікони, а найбільше — ходіння до храму, що цілковито задовільняє потреби незіпсованого смаку.
Отака душа, такі її пристрасті, така зброя проти них. Уся ця зброя — це сукупність душевних подвигів, з допомогою яких ми прославляємо Бога в тілах наших (1 Кор. 6, 20) і душі наші рятуємо й очищуємо (1 Пет. 1, 22). І нарешті те, що вище від душі — дух, сила, звернена до Бога й до божественних речей. Її вороги — це невіра, богозабуття, безстрашність, брак совісти, нехіть до священних речей, відчай. А зброя проти них — віра й любов до Бога, що їх животворить надія і які діють у повній дієвій силі, коли людина перебуває у Божій присутності, безнастанно звертаючи душу до Творця або неустанно молячись.
Скорочую повчання, щоб ваша увага, потрапивши в таку незвичайну царину, трохи перепочила. Перелічу по черзі всю зброю нашої духовної боротьби, це — віра, молитва, ходіння до храму й перебування в усьому церковному чині, цілковитий послух, читання Божого слова та святих Отців, жива бесіда з досвідченими людьми й роздумування про божественне, твереза увага до себе, тілесний труд, чування, поклони, оберігання чуттів, мовчання, стриманість, піст. Таку саму зброю, не за буквою, а за духом, згадує і святий апостол Павло, коли перелічує її, заповівши християнам зодягнутися в усю зброю Божу: Стійте, отже, підперезавши правдою бедра ваші, вдягнувшись у броню справедливости і взувши ноги в готовість, щоб проповідувати Євангелію миру. А над усе візьміть щит віри, яким здолаєте згасити всі розпечені стріли лукавого. Візьміть також шолом спасіння і меч духовний, тобто слово Боже (Еф. 6, 14-18).
Отак і повчання апостола й сам аналіз нашого єства вказує нам на цю всю зброю як на необхідну умову успіху в духовній боротьбі. Цю зброю ще називають подвигом; подвиги є тілесні, душевні й духовні. Ви бачите, що всі боговгодні мужі й жони, шукаючи спасения, не ухилялися від них, а оскільки не ухилялися, тому й перемагали пристрасті та спасалися. Чи ти хочеш витримати в боротьбі, що її провадиш? Подвизайся й ти добрими подвигами. Кожен подвиг пригнічує протилежну до нього пристрасть, а всі разом подвиги пригнічують усі пристрасті й наче беруть їх в облогу; пристрасті гинуть частково, коли не дати їм поживи, а найбільш згубними є напади на них. Будь стійким, твердим і непоступливим й незабаром досягнеш успіху. Не зважай на тих, що тікають від подвигів, вважаючи їх за добровільну справу. Серед таких ти не знайдеш переможців, бо що ж вони роблять, уникаючи подвигів? Самі підставляють себе під удари ворога. Вони схожі на вояків, котрі не мають жодної зброї, роздягнені й роззуті ходять поміж ворогів, а ті б'ють їх куди завгодно й по чому завгодно, завдають їм ран і вбивають їх. Тому, хто хоче витримати в боротьбі, треба, не зволікаючи, зодягнутися в названу зброю, та зодягнутися у всю, нічого не залишаючи. Адже залишаючи хоча б щось одне, ти наражаєш якусь зі своїх частин під удари ворога; завдадуть тобі рану, можливо, тяжку, смертельну. Хай навіть воїн увесь закритий, а голова відкрита — ворог поранить його в голову й уб'є. Якщо ноги відкриті, то ворог переб'є ноги й візьме його в полон, хоч усі инші частини у воїна озброєні. Так і в духовній борні: відмовся хоча б від чогось зі зброї, хоча би від одного подвигу, — вороги й кинуться туди, наче до вилому в міському мурі, й спустошать місто, бо воїн проґавив. Не піди до церкви, не дотримай посту, дай волю очам і слухові: скільки шкоди буде з цього всього? Може, зазнаєш такої поразки, що більше й не отямишся, а на перший погляд це ніби дрібничка.
Зодягнутися в усю зброю, взяти на себе всі подвиги — який же ж це тягар! — подумає дехто. Справді, тягар; та що ж робити, коли без нього нам не обійтися без цього тягаря? Не хочеш потрапити в полон, не хочеш загинути від руки ворога, носи зброю, щоб відбиватися від нього, подолати його та захищатися самому. Ось що нехай потішить нас: чим терплячіше й витриваліше ми носимо цю зброю, тим легшою вона стає, й орудувати нею легше, не так як залізною зброєю. Чим довше нею орудуєш, тим більше втомлюєшся; а в духовній борні чим наполегливіше й невтомніше воюєш зброєю, тим менше втомлюєшся, а зброя стає щораз то легшою, а потім тягар її майже непомітний, а її сила несподівано зростає. Наприклад, ходіння до церкви. Буває, воно на початках тяжке й не надто відрадне, а згодом, чим більше ходиш, тим відрадніше й легше; й, урешті, приходити до церкви стає так мило, що деколи й не хочеться виходити з неї, а коли заходиш, то відчуваєш в собі таку силу, що не боїшся ніякого ворога. Так і всяка инша духовна зброя, якщо нею довго орудувати, настільки зростається з нами, що завдяки їй в духовному діянні та боротьбі з пристрастями й пожаданнями відчуваєш не тягар, а велику легкість. А тягар залишається тоді, коли ми з якихось причин не виконаємо свого духовного подвигу, до котрого звикли та котрий нас підкріплював.
Отож, не відмовляйтеся, а змушуйте себе виконувати за вашими силам все призначене, Бог допоможе вам; тільки розпочніть і неухильно продовжуйте. Зараз піст — сприятливий час, щоб набути таких звичок. Хто говів, той уже, звісна річ, використовував усю духовну зброю, а хто говітиме, той ще використає. Залишається тільки трохи себе присилувати, щоб, почавши, не покидати. А там, дасть Бог, вона так сподобається, що ми й зовсім не захочемо розлучатися з нею. Треба тільки трішки прив'язатися до подвигів, а далі вони стануть нашою потребою, живитимуть нас і втішатимуть. Подвиги не чужі нашій природі, а притаманні їй в чистому вигляді, тому ми й захоплюємося ними.
Дай Господи, щоб ми всі відчули, які вони спасенні! Тоді ніхто й не відтягне нас від них. Амінь!
1863 р.
|
|
Категорія: Моя мандрівка великим постом | Додав: Georgij
|
| Переглядів: 1118 | Завантажень: 0
| Рейтинг: 5.0/2 |
|
