Українська
Греко-Католицька Церква

П`ятниця, 24.11.2017, 10:38

Слава Ісусу Христу! Гість | Група "Гості" | RSS
Головна | Духовна пожива | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Розділ сторінки











Форма входу





Пошук

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 190

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
Головна » Файли » Методи читання Біблії

Євангеліє від святого Луки
15.06.2012, 11:28
Вступ

1. Традиції та структури книги.

Лука єдиний з чотирьох євангелистів, який розпочинає свій твір прологом (вступом) (Лк.1,1-4). У ньому відкриває нам те, що було методом його праці. Основу євангелія становлять «події» Ісуса (Лк.1,1), те,що сталося від початку (Лк.1,3).

Усі ці події були пережиті наочними свідками (Лк.1,2), які після воскресіння Ісуса та зіслання Духа стали слугами Слова (Лк.1,2). Поволі, спершу в усній традиції, опісля в перших написаних документах, ці традиції церковної проповіді творили колекції (притчі, оповідання про кінець світу, дискусії з фарисеями), що в певний момент, скоріш за все в 65-70 роках після Христа, спричинилися до першого написаного Євангелія – від святого Марка.

Лука був добре ознайомлений з першим Євангелієм та дуже тісно наслідує його й точно дотримується його розповідної послідовності. Однак, вставляє великі нові розділи, в яких фігурують власні традиції, та інші, спільні з Матеєм. Ці останні вчені-біблісти називають джерело Q («Quelle», що по-німецьки означає «джерело») або джерело «logia» («logia» з грецької «слова»), оскільки ці традиції створені переважно зі слів Ісуса Христа. Основні вставки Луки до плану Євангелія від Марка: Лк.1-2 (дитинство), Лк.6,20-8,3 та Лк. 9, 51 – 18,14 (подорож до Єрусалиму). Але, незважаючи на те, що багато використовував Євангеліє від Марка, Лука, як і решту євангелистів, є більш, ніж просто укладач, він не обмежується копіюванням Маркового Євангелія, але вносить у своїх традиціях важливі зміни, які часто відкривають богословські особливості автора та його спільноти. Наприклад, опускає певні суто юдейські теми, які важко було б зрозуміти його геленістичній спільноті (Мр.7,1-23); видаляє деякі оповідання, де Ісус з’являється із «занадто» людськими характеристиками (Мр.3,5; 10,21; 13,32; 15,34) чи з поваги до апостолів видаляє тексти, де Ісус грубо промовляє до апостолів (Мр.4,13; 9,10.32 наст.; 10,35-45). Можливо, ці видалення відображають часову віддаль віж Лукою та тими подіями; додає деякі стишки, де з’являються вибрані теми його богослов’я: універсалізм (Лк.3,6), молитва (Лк.4,14), відречення дібр, щоб наслідувати Ісуса (Лк.5,11.28) і т.д.

Що можемо сказати про власні традиції святого євангелиста Луки? Майже третину його Євангелія становить цей матеріал. Ми зустрічаємо в ньому Євангеліє дитинства, яке практично незалежне від Марка, деякі чуда (воскресіння сина вбогої вдови з Наїну, оздоровлення десятьох прокажених та ін.), багато притч (добрий самарянин, блудний син, багач і Лазар, фарисей та митар та ін.), важливі оповідання (Закхей та учні з Емаусу). У тих власних традиціях видіялються теми, дуже близькі до богослов’я Луки (милосердя, убогість та багатство, молитва та універсалізм), і це мало би бути причиною, чому Лука перейняв їх з усної традиції та включив до свого Євангелія.

Лука об’єднав усі ці традиції, як сказано у вступі, намагаючись написати за порядком (Лк.1,3). Тобто, його Євангеліє не є простим зібранням слів та діянь Ісуса. Але, вивідавши все докладно та мудро уклавши, він намагається представити церковну проповідь про Ісуса найбільш відповідним способом, щоб «зрозуміти, усвідомити автентичність вчення» (мати стійкість науки, яку прийняв) (Лк.1,4), яку отримали вірні його спільноти.

Можемо так поділити Євангеліє від Луки:

Пролог (всуп) (Лк.1,1-4)

І. Представленя ісуса (Лк.1,5-4,13)

1. Звістка про народження Івана та Ісуса (Лк.1,5-56)

2. Народження Івана та Ісуса Христа (Лк.1,57-2,52)

2. Початки діяльності Івана та Ісуса (Лк.3,1-4,13)

ІІ. Діяльність Ісуса в Галилеї (Лк.4,14-9,50)

1. Об’явлення Ісуса та ставлення до нього (Лк.4,14-6,11)

2. Навчання та чуда Ісуса (Лк.6,12-8,56)

3. Об’явлення учням (Лк.9,1-50)

ІІІ. Подорож до Єрусалиму (Лк.9,51-19,28)

1. Наслідування Ісуса та надія на Отця (Лк.9,51-13,31)

2. Трапеза любові (Лк.13,22-17,10)

3. Прихід Царства (Лк.16,11-19,28)

ІV. Діяльність Ісуса в Єрусалимі (Лк.19,29-21,38)

1. Вхід до храму (Лк.19,29-46)

2. Суперечки із старшими Ізраїля (Лк.19,47-21,4)

3. Есхатологічна промова (Лк.21,5-38)

V. Страждання та воскресіння (Лк.22,1-24,49)

1. Страждання і смерть Ісуса (Лк.22,1-23,56)

2. Воскресіння та з’явлення воскреслого Христа (Лк.24,1-49)

Епілог: прощання Ісуса (Лк.24,50-53)

У пролозі автор пояснює причини, які призвели до написання нового оповідання про Ісуса та про використаний метод.

Перша частина – ніби диптих, в якому автор робить паралель між дитинством та початковою діяльністю Івана Хрестителя та Ісуса, щоб підкреслити вищість Ісуса і перехід від часу Ізраїля (представленого Іваном) до часу Ісуса Христа.

Друга частина описує діяльність Ісуса в Галилеї. За допомогою слів та діяння таїнства своєї Особи Він відкривається Ізраїлеві. Хоча багато-хто Його відкидає, деякі вирішують наслідувати Ісуса як учні.

Третя частина, подорож до Єрусалиму – центральна частина Євангелія. У ній знаходиться обширна катехеза про різні аспекти християнського життя. Ісус звертаєтся до своїх учнів у дорозі, яка веде до хреста, приготовляючи їх, щоб вони жили і проголошували Євангеліє після Пасхи.

Четверта частина розвивається в Єрусалимському храмі. Містить останнє попередження Ізраїлю, щоб він навернувся.

П’ята частина оповідає про страждання і воскресіння Ісуса. З точки зору Луки – це центральний момент історії спасіння: до Нього прямує час Ізраїля і час Ісуса, від нього народжується час Церкви.

Епілог в той же час є переходом до книги Діянь Апостолів, яка починається так, як закінчується Євангеліє: описуючи вознесіння Ісуса Христа.

   2. Автор і його спільнота

Перший висновок, який маємо зробити, – це визначити автора Євангелія та автора книги Діянь Апостолів. Перше, що вказує на їх ідентитет – це те, що книга Діянь Апостолів починається вступом, подібним до вступу до Євангелія, який скерований до того ж адресата – Теофіла. В ньому Лука натякає на попередній твір. Два твори мають подібну географічну структуру. Євангеліє представляється як зростання з Галилеї до Єрусалиму. Книга Діянь Апостолів – як поширення Доброї Новини від Єрусалиму аж до Риму (Ді.1,8). Але вирішальним аргументом є однорідність стилю та думкок двох творів.

Традиційно це Євангеліє приписують Луці, учневі Павла (див. Флм.2,3наст.; Кол.4,14; 2Тм.4,11). Це викликає, проте, серйозні труднощі, передовсім при порівнянні поглядів апостола Павла та його спільнот у книзі Діянь з тим, що з’являється у посланнях Павла. Тому, поважаючи анонімність Євангелія (жодне Євангеліє не говорить, хто є його автором), зможемо дати, однак, деякі характеристики про його автора. Беручи до уваги вступ (Лк.1,1-4), приходимо до висновку, що автор не був свідком життя Ісуса, бо його знання географії та єврейських звичаїв є туманними та, часами, помилковими. Але, окрім цих особистих характеристик, можемо дати також деякі константи його Євангелія, які характеризують не лише особу його автора, але також і спільноту, у якій воно зродилося. Підкреслимо наступні:

а) Його відкритість для світу та політичної дійсності Імперії: це з’являєтся в першу чергу у його літературній якості, що є набагато кращою у порівнянні з іншими Євангеліями. Знаємо також про вплив грецьких істориків на створення прологу, його натяки на поганську історію (Лк.2,1-2; 3,1); або грецьких поетів (Ді.17,28). Саме ж остаточне географічне місце, для кого написана книга Діянь Апостолів – міста Риму – нас попереджає про його зацікавлення Імперією.

б) Нова поведінка щодо есхатологічного очікування видається особливою характеристикою спільноти Луки та відкриває важливість фактору часу. До тепер це есхатологічне очікування служило Церкві як застережуючий мотив для заохочення вірних до праведного життя відповідно до проповіді Ісуса. Але коли пише Лука, п’ятдесят чи шістдесят років після смерті Ісуса, ехатологічний стимул зникає. Євангелист намагається заново заохотити свою спільноту перед євангельською вимогою, щоб вона не повернулася до «світського» «поганського» життя.

г) Це спільнота другої генерації християн, що живе (знаємо точно) поза межами Палестини, у середовищі, географічно та релегійно дуже віддаленому від юдаїзму епохи Ісуса. Єрусалим вже знищений, а його християнська спільнота зникла. Християнство з’являєтся як відносно впливовий релігійний рух у геленістичному середовищі Середземномор’я. Тому Лука та його спільнота намагаються переглянути свою власну ідентичність, беручи за основу слова та діла Ісуса, але не забуваючи про поганський світ, до якого зараз скеровано увагу Церкви.

ґ) Проте, ця спільнота, хоча й віддалена від юдео-християнської концепції віри, почувається спільнотою-спадкоємицею Старого Завіту. Для них християнство – це правдивий юдаїзм. Але це юдаїзм, відкритий для чоловіків і жінок всіх народів та рас (Ді.2,38-39). В цій ситуації та в час, коли Лука писав своє Євангеліє, як тло цієї наполегливості у наступництві історії спасіння та сповненні обітниць, напевно і зроджувалася криза ідентичності. Поступове зникнення юдео-християнства та постійна відмова юдеїв від Євангелія (див. Ді.13,46-47; 28,24-28) могли призвести християнські спільноти, що в основному походили з поганства, до відхилення від попередньої історії (Ізраїль та Ісус). Це не дивовижна гіпотеза, якщо взяти до уваги, що в той час почав виникати гностичний рух, вносячи потужну антиісторичну тенденцію. Віра могла перетворитися в якусь філософію чи духовну спекуляцію. Отож, Лука був зацікавлений не стільки в поясненні провалу навернення Ізраїля до християнства (див. Рим.9-11), скільки протидіяти богословським труднощам, які цей провал зроджував для християн. Що його зобов’язувало – це зосередити свій погляд на житті, стражданні та смерті Ісуса з Назарету.

Ці фундаментальні характеристики, що відокремлювали спільноту Луки від примітивного юдаїзму та сувогого павлівства, скеровують нас в епоху Церкви, в якій оперується синтезом різноманітних тенденцій, що їй передували.



3. Історія спасіння і Святий Дух

Лука – богослов історії спасіння, яку він поділяє на три періоди: історія Ізраїля, або час приготування; Ісус як центр часу (Лк.16,16); та час місії, або Церкви, що починається Вознесінням і П’ятдесятницею.

Це бачення історії відрізняється від точки зору Старого Завіту, де центр часу позначений майбутнім приходом Месії. Однак, у погляді на історію для Луки найважливіший час – це минуле, яке не співпадає з есхатологією чи з останочною маніфестацією Бога, але яке є часом Ісуса.

Крім того, ця історична перспектива є дуже відмінною від тієї, яку представляють новозавітні писання, написані раніше, напраклад, Марко і Павло, які через свою швидку чи близьку есхатологією, навряд чи могли б говорити про подію Ісуса як про центр часу. Лука, отож, своєю пропозицією історії спасіння відповідає на неможливість продовжувати розуміти християнське існування як очікування швидкого приходу Ісуса.

Де найкраще видно це нове бачення есхатології Луки – це його відчитування «синоптичного апоколіпсису» (Мр.13). Лука заміняє цю мерзоту запустіння (Мр.13,14), чіткий есхатологічний резонанс, облогою Єрусалиму (Лк.21,20) і вводить між землетруси та катастрофи, кінець і переслідування християн, витривання: «але перед усім цим» (Лк.21,12), даючи таким чином зрозуміти, що ці цьогочасні заворушення не треба розуміти як натяки на кінець. Врешті, фальшиві пророки, які прийдуть в ім’я Ісуса, говоритимуть «час наблизився» (Лк.21,8) – власний текст Луки, який він написав для того, щоб дискредитувати проповідь, яка наголошувала б на скорому наближенні кінця.

Це поняття історії спасіння поєднує два твори Луки (Євангеліє і Діяння Апостолів – Лк. і Ді.). Євангеліє розповідає про центр часу (Ісус як кульмінація часу Ізраїля та проголошення місії); і Діяння Апостолів розповідають про початкові моменти періоду Церкви, який завершиться Парузією Ісуса.

Але, можливо, саме Святий Дух дає продовження і динаміку розуміння історії спасіння в Луки. Персонажі в Лк.1-2 у гармонії з пророками Старого Завіту як проголошувачі Месії, з’являються ведені чи повні Святого Духа (Лк.1,15.35.41наст.; 67наст.; 2,27наст.; 36). Ісус – діло Святого Духа від зачаття (Лк.1,35). На Нього сходить в момент хрещення (Лк.3,22) і Його перші слова – це цитування Іс.61,1наст. (Лк.4,18), що показують нам, як усе таїнство Ісуса знаходиться під знаком Святого Духа. Нарешті, воскреслий Ісус предвіщає зіслання Святого Духа на апостолів (Лк.24,49). І, починаючи від П’ятдесятниці (Ді.2,13), Святий Дух – провідник і сила місії Церкви (Ді.1,8; 2,4).

У книзі Діянь Апостолів (не забуваймо, що Лука написав свій твір як першу і другу частини одного і того ж твору – Євангеліє та Діяння Апостолів) підкреслює такий же початок у символічному епізоді П’ятдесятниці (Ді.2,1-41) присутність Святого Духа. Цим способом автор симетрично наголошує на діяльності Святого Духа у дитинстві Ісуса та на початках діяльності Церкви. Час Церкви приходить так поєднаний з Ісусом, що представляє продовження у повному сповненні Божого спасительного плану.

Ця динамічна присутність Святого Духа у житті Ісуса визначає мотив месіянської радості, що пронизує ціле Євангеліє. Насправді прихід спасіння творить клімат радості, що резонує вже від самого початку. Всі персонажі з дитинства Ісуса тріумфують радістю, бо Бог відвідав свій народ (Лк.1,14.44.47; і т.д.). Радість є реакцією народу на чуда Ісуса (13,37). Навернення також є причиною радості (Лк.15,7.10.23). І, на відміну від закінчення Євангелія від Марка (16,8), завершення Євангелія від Луки характеризується переповненою радістю (Лк.24,41.52). Ця радість у Святому Дусі, яку передрікали пророки, стане реальністю, коли прийде спасіння і Месія. Лука вважає все це здійсненим через прихід Ісуса Христа.

(далі буде)

Луїз Фернандо Ґарсія-Віяна

(переклад з іспанської: о. Йосафат Коваль, ЧСВВ)
Категорія: Методи читання Біблії | Додав: Georgij
Переглядів: 952 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 4.5/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:























Друзі сайту









Радіо ДЗВОНИ - онлайн трансляція



Copyright MyCorp © 2017